Читать онлайн книгу "Повернення Шерлока Голмса"

Повернення Шерлока Голмса
Артур Конан Ігнатiус Дойл


Зарубiжнi авторськi зiбрання
У 1893 роцi в оповiданнi «Остаточне вирiшення проблеми» Конан Дойл розповiдае про загибель уславленого детектива в сутичцi з «Наполеоном злочинного свiту» – пiдступним професором Морiартi. Письменник вважав несерйозними своi твори про Шерлока Голмса, тому й зважився на рiшучий крок – «вбити» головного героя своiх оповiдань. Упродовж восьми наступних рокiв вiн одержував гнiвнi листи читачiв, i нарештi вийшла друком збiрка «Повернення Шерлока Голмса». Читачi цiеi книжки дiзнаються про дивовижний порятунок славетного детектива вiд неминучоi смертi та новi пригоди знаменитого сищика.





Артур Конан Дойл

Повернення Шерлока Голмса



Серiя «Зарубiжнi авторськi зiбрання» заснована у 2015 роцi



Переклад з англiйськоi Євгена Тарнавського

Художник-оформлювач О. А. Гугалова-Мешкова



© Є. В. Тарнавський, переклад украiнською, 2021

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2021

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2015




Пригода в порожньому будинку


Навеснi 1894-го весь Лондон украй схвилювало, а вищий свiт навiть приголомшило вбивство юного графа Рональда Адера, що сталося за неймовiрно надзвичайних i загадкових обставин. Зараз товариство ознайомилося з подробицями злочину, якi вдалося з’ясувати пiд час полiцiйного розслiдування, але справа виявилася настiльки серйозною, що бiльшiсть фактiв довелося приховати. І лише тепер, за майже десять рокiв, я отримав нагоду вiдтворити вiдсутнi ланки цього дивовижного ланцюга подiй. Злочин був цiкавий уже сам собою, але iнтерес до нього здавався незначним поряд iз тими неймовiрними подiями, якi сталися внаслiдок нього й вразили та зворушили мене бiльше, нiж будь-який iз епiзодiв мого настiльки багатого на пригоди життя. Навiть зараз, коли минуло стiльки рокiв, я все ще вiдчуваю неспокiй, роздумуючи про цю справу, i знову згадую недовiру, здивування та радiсть, що тодi сповнили мене й полонили всю мою душу. Тож нехай читачi, котрi проявляли певний iнтерес до моiх нарисiв, що оповiдають про дiяльнiсть i думки одного видатного чоловiка, пробачать менi, що я не вiдразу подiлився з ними своiм вiдкриттям. Я вважав би своiм обов’язком викласти iм усю цю iсторiю негайно, якби не був скутий категоричною забороною, що пролунала з вуст того самого чоловiка, забороною, знятою зовсiм нещодавно, третього числа минулого мiсяця.

Цiлком зрозумiло, що з часу моеi тiсноi дружби з Шерлоком Голмсом я почав виявляти посилений iнтерес до рiзноманiтних карних справ, а пiсля його зникнення – особливо уважно переглядати в часописах усi звiти про нерозкритi злочини. Неодноразово навiть траплялося, що для власного задоволення я намагався iх розгадати, використовуючи тi самi методи, якi застосовував мiй друг, хоча далеко не з таким самим успiхом. Однак жоден iз цих злочинiв не схвилював мене так сильно, як трагiчна загибель Рональда Адера. Переглянувши матерiали слiдства, яке встановило лише те, що «вбивство навмисно скоiли одна або кiлька невiдомих осiб», я глибше, нiж будь-коли, усвiдомив, що втратило наше суспiльство в особi Шерлока Голмса. У цiй дивнiй справi виникли обставини, якi, без сумнiву, привернули б його особливу увагу, i дii полiцii були б доповненi або, точнiше, передбаченi завдяки пильному розуму та витонченiй спостережливостi найкращого з усiх европейських детективiв. Весь день, навiдуючи своiх пацiентiв, я знову й знову подумки повертався до справи Адера, але так i не змiг знайти жодного пояснення, яке здалося б менi логiчним. Ризикуючи повторити те, що всi вже й так знають, я все ж хочу нагадати факти в тому виглядi, в якому iх оприлюднили публiцi пiсля закiнчення слiдства.

Сер Рональд Адер був другим сином графа Мейнуса, правителя однiеi з наших австралiйських колонiй. Мати Адера переiхала з Австралii до Англii, де iй мали зробити операцiю на оцi – видалити катаракту. Разом iз сином Рональдом i донькою Хiльдою вона жила на Парк-лейн, 427. Юнак обертався в найкращому товариствi, мабуть, не мав жодних ворогiв чи поганих звичок. Вiн був заручений iз мiс Едiт Вудлi з Карстерса, але за кiлька мiсяцiв до описуваних подiй молодята вирiшили розстатися, i, судячи з усього, нiчие серце не виявилося розбитим. Загалом життя парубка минало у вузькому сiмейному та великосвiтському колах, характер у нього був спокiйний, а смаки та звички – ощадливi. Й ось цього безтурботного молодого аристократа спiткала найдивнiша та найнесподiванiша смерть. Це сталося ввечерi 30 березня 1894 року, мiж десятою годиною та одинадцятою годиною двадцять хвилин.

Рональд Адер любив грати в карти, не нехтував нагодою розважатися таким чином, але нiколи не виходив за межi розумного. Вiн був членом трьох клубiв – «Болдвiн», «Кевендiш» i «Багатель». Було встановлено, що в день своеi смертi, по обiдi, Рональд зiграв один робер у вiст у клубi «Багатель». Вiн грав там аж до обiду. Партнери юнака – мiстер Меррi, сер Джон Гардi та полковник Моран – засвiдчили, що гра вiдбувалася саме у вiст i що гравцi нiчого особливо не виграли, але й не програли. Адер програв, можливо, фунтiв п’ять, але не бiльше. Його статки були значнi, i такий програш нiяк не мiг його схвилювати. Вiн грав майже щодня то в одному клубi, то в iншому, але зберiгав обережнiсть i зазвичай залишався у виграшi. З показiв свiдкiв з’ясувалося також, що за пiвтора мiсяця до своеi смертi Адер, граючи в парi з полковником Мораном, за один вечiр виграв у Годфрi Мiлнера та лорда Балморала чотириста двадцять фунтiв. Ось i все, що стало вiдомо про останнi тижнi його життя.

Того фатального вечора вiн повернувся з клубу рiвно о десятiй. Матерi та сестри вдома не було, вони поiхали в гостi. На допитi покоiвка засвiдчила, що чула, як господар увiйшов до своеi кiмнати. Ця кiмната, розташована на другому поверсi, виходила вiкнами на вулицю та правила йому за вiтальню. Перед приходом молодого графа покоiвка розпалила пiч i, оскiльки та димiла, вiдчинила вiкно. Жодного звуку не долинало з кiмнати до двадцятоi хвилини на дванадцяту – саме повернулися додому ледi Мейнус та ii донька. Господиня хотiла зайти до сина та побажати йому на добранiч, але дверi в його кiмнату виявилися замкненими зсередини, i, незважаючи на лемент i стукiт, нiхто не озивався. Тодi жiнка здiйняла тривогу, i дверi довелося ламати. Нещасний юнак лежав на пiдлозi бiля столу. Голова його була страшенно понiвечена револьверною кулею, але жодноi зброi в кiмнатi не виявилося. На столi лежали двi банкноти по десять фунтiв i сiмнадцять фунтiв десять шилiнгiв срiблом i золотом, причому монети були складенi маленькими стовпчиками рiзноi висоти. Поруч iз ними лежав аркуш паперу, на якому були написанi цифри, а навпроти них – iмена кiлькох клубних приятелiв Адера. З цього можна було зробити висновок, що перед своею смертю юнак займався пiдрахунком своiх карткових виграшiв i програшiв.

Пiсля ретельного розслiдування всiх обставин справа виявилася ще загадковiшою. Насамперед було незрозумiло, навiщо чоловiк замкнувся зсередини. Правда, це мiг зробити й убивця, а потiм вистрибнути у вiкно, але ж воно розташоване щонайменше за двадцять футiв вiд землi, а грядка розквiтлих крокусiв пiд ним була зовсiм незайманою – жодну квiтку не зiм’яли. Нiяких слiдiв не залишилося також i на вузькiй смужцi газону, що вiддiляв будинок вiд дороги. Мабуть, дверi замкнув Рональд Адер особисто. Але яким чином його спiткала смерть? Адже нiхто не змiг би влiзти у вiкно, не залишивши слiдiв. Якщо ж припустити, що вбивця стрiляв крiзь вiкно, то, мабуть, це був дуже вправний стрiлець, оскiльки вбити людину iз револьвера на такiй вiдстанi напрочуд важко. До того ж Парк-лейн – багатолюдна вулиця, i за якихось сто ярдiв вiд будинку розташована стоянка кебiв. Та пострiлу нiхто не почув. Однак був i труп, i револьверна куля, яка пройшла навилiт i, судячи з характеру рани, стала причиною миттевоi смертi. Такими були обставини таемничого вбивства на Парк-лейн – вбивства, загадковiсть якого посилювалася ще й через цiлковиту вiдсутнiсть хоча б якихось певних мотивiв: адже, як я вже казав, у молодого Адера начебто не було жодних ворогiв, а грошi та цiнностi, що лежали в кiмнатi, залишилися неторканими.

Весь день я подумки аналiзував усi факти, намагаючись застосувати до них якусь теорiю, яка б поеднала iх мiж собою, i знайти «точку найменшого опору», яку мiй загиблий приятель вважав би вiдправним пунктом будь-якого розслiдування. Мушу зiзнатися, що це менi не вдалося. Увечерi я вештався парком i десь близько шостоi години несподiвано опинився на розi Парк-лейн i Оксфорд-стрит. На тротуарi зiбралася юрба роззяв, котрi витрiщалися на те саме вiкно, i я збагнув, що це був той будинок, де сталося вбивство. Високий худий чоловiк у темних окулярах, схоже, переодягнений детектив, розвивав якусь теорiю з приводу того, що сталося, iншi ж слухали, оточивши його тiсним колом. Я протиснувся ближче, але його мiркування здалися менi настiльки безглуздими, що з почуттям, близьким до вiдрази, я подався назад, прагнучи сконцентруватися. При цьому я ненавмисно штовхнув якогось згорбленого стариганя, котрий стояв позаду, i той впустив кiлька книг, якi тримав пiд пахвою. Допомагаючи йому пiднiмати книжки, я помiтив назву однiеi iз них – «Походження культу дерев» – i подумав, що, можливо, це якийсь бiдний бiблiофiл, котрий чи то заради заробiтку, чи з любовi до мистецтва збирае рiдкiснi видання. Я почав було вибачатися перед ним, але, мабуть, цi книжки, з якими я обiйшовся настiльки неохайно, були дуже дорогi iхньому власнику, бо вiн сердито бовкнув щось, презирливо вiдвернувся, а незабаром його згорблена спина та сивi бакенбарди зникли в натовпi.

Моi спостереження за будинком № 427 на Парк-лейн мало чим допомогли менi в розв’язку загадки, що зацiкавила мене. Будинок був вiдокремлений вiд вулицi низенькою стiною з гратами, причому все це разом не сягало й п’яти футiв. Отже, кожен мiг би легко проникнути в садок. Зате вiкно було зовсiм неприступним: поруч не було нi ринви, нi найменшого виступу, тому видертися стiною не змiг би навiть натренований гiмнаст. Дивуючись ще бiльше, нiж ранiше, я подався назад до Кенсiнгтона та повернувся додому. Але я не пробув у своему кабiнетi й п’яти хвилин, як покоiвка доповiла, що мене бажае бачити якийсь чоловiк. На мiй подив, це виявився нiхто iнший, як той оригiнальний старий бiблiофiл. Його гостре зморшкувате обличчя визирало з-пiд жмуту сивого волосся. Пiд пахвою вiн тримав щонайменше дюжину своiх коштовних книжок.

– Вас, звiсно, здивував мiй прихiд, сер? – спитав вiн дивним, як у ворони, голосом.

Я пiдтвердив його здогад.

– Розумiете, сер, я людина делiкатна. Шкутильгаючи позаду тiею самою дорогою, що й ви, я раптом побачив, як ви увiйшли в цей будинок, i вирiшив, що маю зайти до такого люб’язного мiстера та вибачитися перед ним. Адже якщо я був дещо брутальний iз вами, сер, то насправдi не хотiв образити вас i дуже вдячний вам за те, що ви пiдняли моi книги.

– Не варто й говорити про такi дрiбницi, – махнув я рукою. – Але дозвольте поцiкавитися, як ви дiзналися, хто я такий?

– Вiдважуся сказати, сер, що я ваш сусiд. Моя маленька книгарня розташована на розi Черч-стрит, i я буду щасливий, якщо ви колись навiдаете мене. Можливо, й ви збираете книги, сер? Ось «Птахи Британii», «Катулл», «Священна вiйна». Купiть, сер. Вiддам за безцiнь. П’ять томiв якраз заповнять порожне мiсце на другiй полицi вашоi книжковоi шафи, а то в неi якийсь неакуратний вигляд, згоднi, сер?

Я озирнувся, щоб глянути на полицю, а коли знову обернувся, бiля мого письмового столу стояв… усмiхнений Шерлок Голмс! Я схопився та кiлька секунд витрiщався на нього в нiмому подивi, а потiм, мабуть, втратив свiдомiсть – вперше i, сподiваюся, востанне в моему життi. Пригадую лише, що якийсь сiрий туман закружляв у мене перед очима, а коли вiн зник, я побачив, що в мене розстебнутий комiр, а на губах вiдчувався смак брендi. Голмс стояв iз пляшкою в руцi, схилившись над моiм крiслом.

– Любий мiй Ватсоне, – почувся добре знайомий голос, – тисячу разiв прошу у вас вибачення. Я навiть уявити не мiг, що це аж так на вас вплине…

Я схопив його за руку.

– Голмсе! – вигукнув я. – Це ви? Невже ви справдi живi? Чи можливо, щоб вам вдалося вибратися з тiеi жахливоi прiрви?

– Стривайте хвильку, – вiдказав детектив. – Ви впевненi, що вже спроможнi вести розмову? Моя занадто ефектна поява дуже сильно вас схвилювала.

– Менi краще, але, справдi, Голмсе, я не вiрю своiм очам! Боже милий! Невже це ви, ви, а не хтось iнший, стоiте в моему кабiнетi?

Я знову схопив товариша за рукав i намацав його тонку та м’язисту руку.

– Нi, це не примара, у жодному разi! – сказав я. – Любий друже, я такий щасливий, що бачу вас! Сiдайте ж i розкажiть, яким чином вам вдалося врятуватися з тiеi страшноi безоднi.

Голмс усiвся навпроти мене й запалив люльку знайомим недбалим жестом. Був одягнений у потертий пiджак букiнiста, але всi iншi елементи цього маскараду – кучма сивого волосся та в’язка старих книжок – лежали на столi. Здавалося, вiн ще бiльше схуд i погляд його став ще пронизливiший. Мертвотна блiдiсть його тонкого обличчя з орлиним носом свiдчила, що життя, яке вiн вiв останнiм часом, було не надто корисним для його здоров’я.

– Як приемно випростатися, Ватсоне! – видихнув вiн. – Чоловiковi високого зросту нелегко стати коротшим на цiлий фут i залишатися зiгнутим кiлька годин поспiль. А тепер, мiй любий друже, поговоримо про серйознi речi… Рiч у тiм, що я хочу попросити вас про допомогу, i якщо ви згоднi, то нас обох чекае цiла нiч важкоi та небезпечноi роботи. Чи не краще вiдкласти розповiдь про своi пригоди до тiеi митi, коли ця робота буде закiнчена?

– Але я так довго не витримаю, Голмсе! Я вважав би за краще вислухати вас негайно.

– Згоднi пiти зi мною сьогоднi вночi?

– Коли та куди вам тiльки заманеться!

– Зовсiм, як у старi добрi часи. Мабуть, ми ще встигнемо щось з’iсти перед вiдходом… Ну, а тепер щодо тiеi самоi прiрви. Менi було не так уже й важко вибратися звiдти з тiеi простоi причини, що я нiколи в нiй не був.

– Не були?!

– Нi, Ватсоне, не був. Однак моя записка до вас була написана цiлком щиро. Коли зловiсна постать покiйного професора Морiартi раптом з’явилася на вузькiй стежинi, перегороджуючи менi единий шлях до порятунку, я був цiлком переконаний, що настала моя остання година. Я прочитав невблаганне рiшення в його сiрих очах. Ми обмiнялися кiлькома словами, i вiн люб’язно дозволив менi написати коротеньку записку, яку ви й знайшли. Я залишив ii разом iз моiм портсигаром та альпенштоком, а сам пiшов стежкою вперед. Морiартi пильно слiдував за мною. Дiйшовши до кiнця стежки, я зупинився: далi йти було нiкуди. Вiн не мав жодноi зброi, але кинувся до мене й обхопив своiми довгими руками. Вiн знав, що йому вже кiнець, i прагнув лише одного – помститися менi. Не випускаючи один одного, ми стояли хитаючись на краю урвища. Не знаю, чи вам вiдомо, але я володiю кiлькома прийомами японськоi боротьби барiтсу, якi допомагали менi не один раз. Я зумiв ухилитися вiд нього. Вiн скрикнув i кiлька секунд вiдчайдушно балансував на краю, хапаючись руками за повiтря. Та все ж злочинцю не вдалося зберегти рiвновагу, i вiн звалився вниз. Нахилившись над урвищем, я ще довго стежив поглядом за тим, як мiй супротивник летiв у прiрву. Потiм вiн ударився об виступ скелi та занурився у воду.

З глибоким хвилюванням я слухав Голмса, котрий розповiдав i спокiйно пахкав люлькою.

– Але слiди! – вигукнув я. – Я сам, на власнi очi, бачив вiдбитки двох пар нiг, що спускалися вниз стежкою, i жодних слiдiв у зворотному напрямку.

– Це сталося так. У ту мить, коли професор зник у глибинi прiрви, я раптом усвiдомив, яку незвичайну удачу посилае менi доля. Я знав, що Морiартi був не единим, хто жадав моеi смертi. Залишалися щонайменше трое його спiльникiв. Загибель ватажка могла лише розпалити в iхнiх серцях жагу помсти. Всi вони були надзвичайно небезпечними. Комусь iз них неодмiнно вдалося б убити мене за певний час. А якщо цi люди думатимуть, що мене вже немае серед живих, то почнуть дiяти розкутiше, легше видадуть себе, i, рано чи пiзно, але менi таки вдасться iх знищити. Тодi я й оголошу про свое воскресiння! Людський мозок працюе блискавично: не встиг ще професор Морiартi, мабуть, опуститися на дно Рейхенбахського водоспаду, як я вже обмiркував цей план.

Я пiднявся та оглянув скелясту стiну, що здiймалася за моею спиною. У вашому мальовничому звiтi про мою трагiчну загибель, який я з великою цiкавiстю прочитав за кiлька мiсяцiв пiсля подii, ви стверджуете, нiби стiна була повнiстю прямовисна та гладенька. Це не зовсiм так. У скелi було кiлька маленьких виступiв, на якi можна було поставити ногу, i, крiм цього, за певними ознаками я зрозумiв, що трохи вище в нiй е виiмка… Скеля така висока, що видряпатися на самiсiнький вершечок було явно неможливо, i так само неможливо було пройти мокрою стежкою, не залишивши слiдiв. Правда, я би мiг одягнути чоботи задом наперед, як неодноразово робив у подiбних випадках, але три пари вiдбиткiв нiг, що йдуть в одному напрямку, неминуче навели б на думку про пiдступ. Отже, краще було ризикнути та пiднятися. Це виявилося нелегко, Ватсоне. Пiдi мною ревiв водоспад. Я не маю бурхливоi уяви, але, присягаюся, менi здавалося, що до мене долинае голос Морiартi, котрий благае про допомогу з безоднi. Найменша помилка могла стати фатальною. Кiлька разiв, коли пучки трави залишалися в моiй руцi або коли нога ковзала по вологих виступах гори, я думав, що менi настане кiнець. Але продовжував дертися вгору й нарештi доповз до розколини, достатньо глибокоi та порослоi м’яким зеленим мохом. Тут я вже мiг лягти, нiкому не помiтний, i гарненько перепочити. І саме там я лежав тодi, коли ви, мiй любий Ватсоне, i всi тi, кого ви привели з собою, намагалися вельми зворушливо, але безрезультатно вiдновити картину моеi смертi.

Нарештi, зробивши начебто логiчнi, однак повнiстю помилковi висновки з приводу того, що сталося, ви повернулися у свiй готель. А я залишився наодинцi. Я вже вирiшив, що моя пригода скiнчилася, але одна вельми несподiвана подiя показала, що на мене чекае ще чимало сюрпризiв. Раптово величезний уламок скелi з гуркотом пролетiв зовсiм близько вiд мене, вдарився об стежку й упав у прiрву. Спершу я подумав, що це звичайна випадковiсть, але, поглянувши вгору, побачив голову чоловiка на тлi згасаючого неба, i майже вiдразу iнший камiнь вдарився об край тiеi самоi розколини, де лежав я, за кiлька дюймiв вiд моеi голови. Я зрозумiв, що це означае. Морiартi був не сам. Його спiльник (я з першого ж погляду побачив, який небезпечний був цей чоловiк) стояв насторожi, коли на мене напав професор. Здалеку вiн спостерiгав сцену смертi свого компаньйона та мого порятунку. Зачекавши якийсь час, вiн обiйшов скелю, вилiз на шпиль з iншого боку й тепер намагався зробити те, на що не спромiгся Морiартi.

Я недовго роздумував про це, Ватсоне. Визирнувши, я знову побачив над скелею люте обличчя цього чолов’яги й збагнув, що воно – провiсник нового каменя. Тодi я поповз униз, до стежки. Не знаю, чи зробив би я це з холодним серцем. Спуск був у тисячу разiв важчим за пiдйом. Але менi нiколи було вагатися – третiй камiнь прошурхотiв бiля мене, коли я висiв, чiпляючись руками за край розколини. На пiвдорозi я зiрвався вниз, та якимось дивом опинився на стежцi. Весь обдертий i закривавлений, я щодуху побiг, у темрявi пройшов горами десять миль i за тиждень опинився у Флоренцii, впевнений, що нiхто в у свiтi нiчого не знае про мою долю.

Я довiрився лише однiй людинi – моему братовi Майкрофту. Пробачте, любий Ватсоне, але менi було вкрай важливо, щоб мене вважали покiйним, а вам нiколи не вдалося б написати таке переконливе повiдомлення про мою трагiчну смерть, якби ви самi не були впевненi в тому, що це – свята правда! За цi три роки я кiлька разiв поривався написати вам – i щоразу стримувався, остерiгаючись, аби ваша прихильнiсть до мене не змусила вас припуститися помилки, яка видала б мою таемницю. Ось чому я вiдвернувся сьогоднi ввечерi, коли ви розсипали моi книжки. Тiеi митi ситуацiя була дуже небезпечною, i вигук подиву чи радощiв мiг би привернути до мене увагу та призвести до сумних, навiть невиправних наслiдкiв. Що стосуеться Майкрофта, то менi довелося йому вiдкритися, бо я потребував грошей. У Лондонi справи просувалися не так добре, як я очiкував. Пiсля суду над зграею Морiартi на волi залишилися двое найнебезпечнiших ii членiв, обое – моi смертельнi вороги. Тому два роки я мандрував Тибетом, iз цiкавостi вiдвiдав Лхасу та кiлька днiв гостював у далай-лами.

Ви, мабуть, читали про гучнi дослiдження норвежця Сiгерсона, але, певна рiч, вам i на гадку не спадало, що це була звiсточка вiд вашого товариша. Потiм я об’iхав усю Персiю, зазирнув у Мекку та побував iз коротким, але цiкавим вiзитом у калiфа в Хартумi… Звiт про цей вiзит пiзнiше лiг на стiл мiнiстра закордонних справ.

Повернувшись до Європи, я провiв кiлька мiсяцiв у Францii, де займався дослiдженнями речовин, одержаних iз кам’яновугiльноi смоли. Дослiди проводив в однiй лабораторii на пiвднi Францii, у Монпелье. Успiшно iх закiнчивши й дiзнавшись, що тепер у Лондонi залишився лише один iз моiх заклятих ворогiв, я почав мiркувати про повернення додому, коли звiстка про гучне вбивство на Парк-лейн змусила мене поквапитися з вiд’iздом. Ця загадка зацiкавила мене не лише сама собою, але й тому, що ii розкриття, мабуть, могло допомогти здiйснити певнi проекти, що стосуються мене особисто. Отже, я негайно приiхав до Лондона, з’явився власною персоною на Бейкер-стрит, викликав сильний iстеричний напад у мiсiс Гадсон i переконався в тому, що Майкрофт потурбувався, щоб зберегти моi кiмнати та папери точно в такому самому виглядi, в якому вони були ранiше. Отож сьогоднi, о другiй годинi дня, я опинився у своiй старiй кiмнатi, в улюбленому крiслi, i едине, чого менi залишалося бажати, то це, щоб мiй старий друг Ватсон сидiв поруч зi мною в iншому крiслi, яке вiн так часто прикрашав своею присутнiстю.

Такою була дивовижна повiсть, яку вiн розказав менi того квiтневого вечора, розповiдь, в яку я б нiзащо не повiрив, якби не бачив на власнi очi довготелесу худорляву постать i розумне енергiйне обличчя чоловiка, котрого вже й не мрiяв побачити. Якимось чином Голмс устиг дiзнатися про смерть моеi дружини, але його спiвчуття проявилося швидше в iнтонацii, нiж у словах.

– Робота – найкраща протиотрута вiд горя, любий Ватсоне, – зiтхнув вiн, – а нас iз вами сьогоднi вночi чекае така робота, що людина, котрiй вдасться успiшно довести ii до кiнця, зможе смiливо сказати, що недарма прожила свое життя.

Я марно просив його висловлюватися зрозумiлiше.

– Ви достатньо почуете та побачите, поки настане ранок, – вiдповiв детектив. – А поки що в нас i без того е про що поговорити, адже ми не бачилися три роки. Сподiваюся, що до пiв на десяту нам вистачить тем, а потiм ми вирушимо в дорогу, назустрiч однiй цiкавiй пригодi в порожньому будинку.

І правда, все було, як у старi добрi часи, коли в призначений час я опинився в кебi поряд iз Голмсом. У моiй кишенi лежав револьвер, а мое серце тремтiло в очiкуваннi надзвичайних подiй. Голмс був стриманий, похмурий i мовчазний. Коли свiтло вуличних лiхтарiв упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови детектива насупленi, а тонкi губи щiльно стиснутi: здавалося, вiн був занурений у глибокi роздуми. Я ще не знав, якого хижого звiра нам належало вистежити в темних джунглях лондонського злочинного свiту, але всi повадки цього вправного мисливця повiдомляли менi, що пригода обiцяе бути однiею з найнебезпечнiших, а уiдлива усмiшка, що час вiд часу з’являлася на аскетично строгому обличчi мого супутника, не вiщувала нiчого доброго тiй дичинi, яку ми вистежували.

Я припускав, що ми iдемо на Бейкер-стрит, але Голмс наказав вiзниковi зупинитися на розi Кавендiш-скверу. Вийшовши з екiпажу, вiн уважно роззирнувся навсiбiч, а потiм озирався на кожному розi, бажаючи впевнитися, що нiхто за нами не слiдкуе. Ми йшли якоюсь дивною дорогою. Голмс завжди вражав мене знанням лондонських закуткiв, i зараз вiн упевнено крокував через лабiринт якихось стаень i стоянок вiзникiв, про iснування яких я навiть не пiдозрював. Нарештi ми вийшли на вузьку вулицю з двома рядами старих похмурих споруд, яка вивела нас на Манчестер-стрит, а потiм i на Блендфорд-стрит. Тут Голмс швидко звернув у вузьку вуличку, пройшов крiзь дерев’яну хвiртку в безлюдний двiр i вiдчинив ключем заднi дверi одного з будинкiв. Ми увiйшли, i вiн одразу ж зачинився зсередини.

Було дуже темно, але я вiдразу зрозумiв, що в будинку нiхто не живе. Гола пiдлога скрипiла й трiщала пiд ногами, а на стiнi, якоi я ненавмисно торкнувся, висiли шматки обiрваних шпалер. Голмс стиснув мою руку холодними тонкими пальцями й повiв мене довгим коридором, поки нарештi перед нами не вималювалися ледве помiтнi контури напiвкруглого вiкна над дверима. Тут Голмс раптом повернув праворуч, i ми опинилися у великiй квадратнiй порожнiй кiмнатi, зовсiм темнiй по кутах, але легко освiтленiй посерединi вуличними лiхтарями. Втiм, поблизу вiд вiкна свiтильника не було, та й шибу вкрив густий шар пилу, тому ми ледве бачили один одного. Мiй супутник поклав менi руку на плече та майже торкнувся губами мого вуха.

– Ви знаете, де ми зараз? – пошепки спитав вiн.

– Здаеться, на Бейкер-стрит, – вiдповiв я, заглядаючи крiзь каламутне скло.

– Саме так, ми опинилися в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.

– Але навiщо ми сюди прийшли?

– Тому що звiдси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, пiдiйти трохи ближче до вiкна? Тiльки будьте обережнi, нiхто не повинен вас бачити. Ну, а тепер погляньте на вiкна наших колишнiх кiмнат, де почалося стiльки цiкавих пригод. Зараз побачимо, чи зовсiм я втратив здатнiсть дивувати вас за три роки нашоi розлуки.

Я ступив уперед, поглянув на знайоме вiкно й аж присвиснув вiд подиву. Фiранка була опущена, кiмната яскраво освiтлена, i тiнь чоловiка, котрий сидiв у фотелi, чiтко видiлялася на свiтлому фонi вiкна. Голова, форма широких плечей, гострi риси обличчя – жодних сумнiвiв. Голова виднiлася впiвоберта й нагадувала тi чорнi силуети, якi любили малювати нашi бабусi. Це була точна копiя Голмса. Я був настiльки вражений, що мимоволi простягнув руку, бажаючи переконатися, чи вiн дiйсно стоiть тут, поруч зi мною. Голмс аж трусився вiд безгучного смiху.

– Ну, як? – спитав вiн.

– Це просто неймовiрно! – прошепотiв я.

– Здаеться, роки не знищили мою винахiдливiсть, а звичка не висушила ii, – сказав детектив, i я вловив у його голосi радiсть i гордiсть художника, котрий пишаеться власним витвором. – Правда, схожий?

– Я готовий був би заприсягтися, що це ви!

– Честь виконання належить мiстеровi Менье з Гренобля. Вiн лiпив цю фiгуру кiлька днiв. Вона зроблена з воску. Все iнше облаштував я, коли заходив на Бейкер-стрит сьогоднi вранцi.

– Але навiщо вам усе це потрiбно?

– Маю на те серйознi причини, любий Ватсоне. Хочу, щоб дехто думав, що я перебуваю там, хоча насправдi я зовсiм в iншому мiсцi.

– То ви думаете, що за квартирою стежать?

– Я це знаю точно.

– І хто ж?

– Моi старi вороги, Ватсоне. Та чарiвна компанiя, ватажок якоi впокоiвся на днi Рейхенбахського водоспаду. Як ви пригадуете, вони, i тiльки вони, знали, що я ще живий. Вони були впевненi, що я рано чи пiзно повернуся до своеi колишньоi квартири. Вони не переставали наглядати за нею, й ось сьогоднi вранцi побачили, що я повернувся.

– Але як ви здогадалися про це?

– Визирнувши з вiкна, я впiзнав iхнього шпигуна. Це доволi вiдомий чоловiк, його iм’я Паркер, за фахом грабiжник i вбивця, i водночас чудовий музикант. Вiн мене не дуже цiкавить. Набагато бiльше мене цiкавить iнший – той страшний чоловiк, хто ховаеться за ним, найближчий соратник Морiартi, той, хто кидав у мене камiння з верхiвки скелi, найхитрiший i найнебезпечнiший злочинець у всьому Лондонi. Саме цей чоловiк полюватиме за мною сьогоднi вночi, Ватсоне, i вiн не пiдозрюе, що ми полюватимемо за ним.

Поступово я зрозумiв, що запланував мiй приятель. Із нашого зручного притулку ми мали можливiсть наглядати за тими, хто прагнув спостерiгати за нами, i стежити за нашими переслiдувачами. Тонкий силует у вiкнi служив приманкою, а ми були мисливцями. Мовчки ми стояли поруч у темрявi, плiч-о-плiч, й уважно вдивлялися в силуети перехожих, котрi метушилися туди й сюди вулицею унизу. Голмс не зронив жодного слова й навiть не ворушився, але я вiдчував, що вiн дуже напружений i пильно стежить за людським потоком на тротуарi. Нiч була холодна та неприемна, рiзкий вiтер дув уздовж довгоi вулицi. Люду було багато, майже всi перехожi пересувалися квапливо, ховаючи носи в комiри або кашне. Менi здалося, що та сама фiгура кiлька разiв пройшла повз будинок, i особливо пiдозрiлими здавалися двое чоловiкiв, котрi, немов ховаючись вiд вiтру, довго стояли в одному пiд’iздi неподалiк вiд нас. Я спробував звернути на них увагу Голмса, але вiн вiдповiв менi лише ледве чутним вигуком розчарування та продовжував уважно розглядати вулицю. Час вiд часу вiн переступав з ноги на ногу або нервово постукував пальцями по стiнi. Я бачив, що йому стае незатишно, а подii розгортаються не зовсiм так, як вiн припускав. Нарештi, коли пiдiйшла пiвнiч i вулиця майже спорожнiла, детектив почав крокувати кiмнатою, вже не приховуючи свого хвилювання. Я хотiв щось йому сказати, аж раптом мiй погляд упав на освiтлене вiкно, i я знову вiдчув подив. Схопивши Голмса за руку, я показав йому на вiкно.

– Постать ворухнулася! – вигукнув я.

І справдi, тепер силует був обернений до нас уже не профiлем, а спиною.

Либонь, роки не пом’якшили рiзкого характеру Голмса, i вiн залишився таким самим нестерпним, стикаючись iз людьми менш розумними, нiж вiн сам.

– Звiсно, вона ворухнулася, – буркнув вiн. – Невже я останнiй телепень, Ватсоне, щоб усадовити в кiмнатi явне опудало й сподiватися за його допомогою одурити найбiльш хитрющих шахраiв, котрi тiльки iснують в Європi? Ми сидимо в цiй дiрi двi години, i за цей час мiсiс Гадсон змiнювала положення фiгури вiсiм разiв, тобто кожнi чверть години. Звiсно, вона пiдбираеться до неi так, аби ii саму не було видно… Ага!

Раптом вiн затамував подих i завмер. У напiвтемрявi я побачив, як детектив стоiть, витягнувши шию, у позi напруженого очiкування. Вулиця тепер була зовсiм безлюдною. Можливо, що тi двое все ще стояли причаiвшись у пiд’iздi, але я вже не мiг iх бачити. Навколо нас панували тиша та пiтьма. І в темрявi чiтко видiлявся жовтий екран яскраво освiтленого вiкна з контурами чорного силуету в центрi.

У повнiй тишi я чув дихання Голмса зi свистом, що свiдчило про сильне, насилу тамоване хвилювання. Несподiвано вiн штовхнув мене вглиб кiмнати, у найтемнiший ii закуток, i затиснув менi на хвилину рота рукою, щоб я не промовив нi слова. У цю мить я вiдчув, як тремтять його пальцi. Нiколи ще не бачив я його таким схвильованим, однак темна вулиця й далi здавалася пустельною та безмовною.

І раптом я почув те, що вже вловив тонший слух мого приятеля. Якийсь тихий, приглушений звук долинув до мене, але не з боку Бейкер-стрит, а з глибини того самого будинку, в якому ми ховалися. Ось вiдчинилися та зачинилися вхiднi дверi. За секунду чиiсь обережнi кроки почулися в коридорi – кроки, якi, мабуть, намагалися бути тихими, але гучно вiдлунювали в порожньому будинку. Голмс притулився до стiни; я зробив те саме, мiцно стиснувши револьвер. Вдивляючись у темряву, я розрiзнив нечiткий чоловiчий силует, чорну постать, трохи темнiшу, нiж чорний прямокутник вiдчинених дверей. Хвильку вiн постояв там, потiм пригнувся i крадучись рушив уперед. У всiх його рухах таiлася загроза. Ця зловiсна постать була за три кроки вiд нас, i я вже напружив м’язи, готуючись вiдбити напад незнайомого, аж раптом менi спало на думку, що вiн i не пiдозрюе про нашу присутнiсть. Ледь не торкнувшись нас, вiн прокрався до вiкна й дуже обережно, цiлком без шуму, пiдняв раму майже на пiвфута. Коли вiн нахилився до рiвня отвору, свiтло з вулицi, вже не заслонене брудною шибою, впало на його вкрай збуджене обличчя. Очi палали, риси страшенно спотворилися. Незнайомець був уже немолодим чоловiком iз тонким яструбиним носом, високим лисiючим чолом i довгими сивими вусами. Цилiндр зсунув на потилицю, плащ розчахнув, показавши бiлоснiжну манишку вiд смокiнга. Смагляве похмуре обличчя було помережане глибокими зморшками. У руцi вiн тримав щось на кшталт палицi, але, коли поклав ii на пiдлогу, то вона металево брязнула. Потiм чоловiк вийняв iз кишенi плаща якийсь доволi великий предмет i кiлька хвилин вовтузився з ним, поки не клацнула якась пружина чи засувка. Стоячи на колiнах, вiн нахилився вперед i всiею своею вагою налiг на якийсь важiль, у результатi чого ми почули довгий, скреготливий, рiзкий звук. Тодi незнайомець випростався, i я побачив, що в його руцi було щось подiбне на рушницю з якимось дивним незграбним прикладом. Вiн вiдсунув затвор, вклав щось усередину та знову заклацнув його. Потiм, сiвши навпочiпки, поклав дуло на пiдвiконня, i його довгi вуса повисли над стволом, а очi блиснули, вдивляючись у цятку прицiлу. Нарештi стрiлець приклав рушницю до плеча й iз полегшенням зiтхнув: мiшень опинилася перед ним – дивовижна мiшень, чорний силует, що чiтко видiлявся на свiтлому фонi. На мить вiн застиг, потiм його палець смикнув за гачок, i пролунало дивне дзижчання, а слiдом за ним срiблястий дзвенькiт розбитого скла. Тiеi ж митi Голмс, як тигр, стрибнув на спину стрiльця й звалив його на пiдлогу. Але за секунду той схопився на ноги й iз неймовiрною силою схопив Голмса за горло. Тодi я рукiв’ям мого револьвера зацiдив зловмиснику по головi, i той знову впав. Я накинувся на нього, i тiеi ж митi Голмс рiзко засвистiв. З вулицi почувся тупiт нiг, i незабаром два полiсмени в одностроях, а з ними й детектив у цивiльному увiрвалися в кiмнату крiзь вхiднi дверi.

– Це ви, Лестрейде? – спитав Голмс.

– Атож, мiстере Голмс. Я вирiшив особисто зайнятися цiею справою. Радий бачити вас знову в Лондонi, сер.

– Менi здавалося, що вам не завадить наша скромна неофiцiйна допомога. Три нерозкритих убивства за один рiк – це забагато, Лестрейде. Але справу про таемницю Молея ви вели не так уже… тобто я хотiв сказати, що ви провели ii непогано…

Усi вже стояли на ногах, а бранець важко дихав у руках двох дужих констеблiв, котрi мiцно тримали його з двох бокiв. На вулицi почав збиратися натовп роззяв. Голмс пiдiйшов до вiкна, зачинив його та опустив фiранку. Лестрейд запалив двi принесенi з собою свiчки, а полiсмени вiдслонили своi потаемнi лiхтарi. Нарештi я мiг розглянути нашого полоненого.

У нього було надзвичайно мужне та водночас вiдразливе обличчя. Чоло фiлософа та щелепа розбiйника свiдчили про те, що в цьому чоловiковi була закладена здатнiсть як до добра, так i до зла. Але жорстокi, зi сталевим вiдтiнком очi з навислими повiками та цинiчним поглядом, хижий, яструбиний нiс i глибокi зморшки, що проорали чоло, вказували, що сама природа потурбувалася надiлити його ознаками, що свiдчили про небезпеку цього iндивiда для суспiльства. Нi на кого з нас вiн не звертав жодноi уваги, погляд був прикутий до обличчя Голмса, на котрого вiн дивився з подивом i ненавистю.

– Нечистий… – шепотiв вiн. – Хитрий чортяка!

– Отже, полковнику, – зауважив Голмс, поправляючи свiй зiм’ятий комiр, – усi шляхи ведуть до побачення, як спiвають у старовиннiй пiсеньцi. Менi здаеться, що я ще не мав задоволення бачити вас пiсля того, як ви удостоiли мене своею пильною увагою. Пригадуете, коли я лежав у тiй розщелинi над Рейхенбахським водоспадом?

Полковник, немов загiпнотизований, не мiг вiдiрвати очей вiд мого приятеля.

– Чорт, справжнiй диявол! – знову й знову повторював вiн.

– Я ще не представив вас, – сказав Голмс. – Джентльмени, це полковник Себастьян Моран, колишнiй офiцер Індiйськоi армii Їi величностi та найкращий мисливець на великого звiра, який будь-коли iснував у наших схiдних володiннях. Гадаю, що не помилюся, полковнику, якщо скажу, що за кiлькiстю вбитих вами тигрiв ви все ще залишаетеся на першому мiсцi?

Бранець насилу стримував лють, але продовжував мовчати. Вiн i сам був схожий на тигра, його очi зловiсно виблискували, а вуса наiжачилися.

– Мене дивуе, що моя невибаглива вигадка могла одурити такого досвiдченого мисливця, – продовжував Голмс. – Для вас вона не може бути новинкою. Хiба вам не доводилося прив’язувати пiд деревом козеня i, причаiвшись у гiлках iз карабiном, чекати, поки тигр прийде на приманку? Цей порожнiй будинок – мое дерево, а ви – мiй тигр. Гадаю, що iнодi вам траплялося мати в резервi iнших стрiльцiв на випадок, якби раптом з’явилося кiлька тигрiв, або ж на той малоймовiрний випадок, якби ви схибили. Цi джентльмени, – вiн вказав на нас, – моi запаснi стрiльцi. Мое порiвняння вiдповiдне, чи не так?

Раптом полковник Моран iз лютим лементом рвонувся уперед, але констеблi вiдтягли його. На обличчя полоненого, сповнене такоi ненавистi, було страшно дивитися.

– Зiзнаюся, ви влаштували менi невеличкий сюрприз, – продовжував Голмс. – Я не припускав, що ви самi захочете скористатися цим порожнiм будинком i цим вiкном, справдi дуже зручним. Менi здавалося, що ви будете на вулицi, де на вас чекав мiй колега Лестрейд iз своiми помiчниками. За винятком цiеi деталi, все сталося так, як я й очiкував.

Полковник Моран звернувся до Лестрейда.

– Незалежно вiд того, е у вас пiдстави для мого арешту чи нi, – заявив вiн, – я не бажаю терпiти знущання цього мiстера! Якщо я в руках закону, нехай усе вiдбуваеться згiдно з ним.

– Це, мабуть, справедливо, – зауважив Лестрейд. – Маете ще що сказати, перед тим, як ми заберемося звiдси, мiстере Голмс?

Той пiдняв iз пiдлоги величезну духову рушницю й почав розглядати ii механiзм.

– Чудова й унiкальна зброя! – зронив вiн. – Стрiляе безшумно та дiе з нищiвною силою. Я знав нiмця фон Хердера, слiпого механiка, котрий сконструював ii на замовлення покiйного професора Морiартi. Ось уже багато рокiв, як менi вiдомо про iснування цiеi зброi, але нiколи ще не доводилося тримати ii в руках. Я особливо рекомендую звернути на неi увагу, Лестрейде, а також на набоi до неi.

– Не турбуйтеся, мiстере Голмс, ми нею займемося, – зазначив Лестрейд, коли всi присутнi рушили до дверей. – Це все?

– Усе. Втiм, я хотiв би спитати, яке звинувачення ви збираетеся пред’явити злочинцевi?

– Як це яке звинувачення, сер? Певна рiч, замах на вбивство мiстера Шерлока Голмса.

– Та нi, Лестрейде, я не маю жодного бажання фiгурувати в цiй справi. Вам, i тiльки вам, належить честь чудового арешту, який ви здiйснили. Вiтаю вас, Лестрейде! Завдяки поеднанню властивоi вам проникливостi та смiливостi ви нарештi спiймали цього чоловiка.

– Цього чоловiка? Та хто ж вiн такий, мiстере Голмс?

– Той, кого безуспiшно шукала вся полiцiя. Полковник Себастьян Моран, котрий тридцятого числа минулого мiсяця застрелив сера Рональда Адера пострiлом iз рушницi, зробленим крiзь вiкно другого поверху будинку № 427 на Парк-лейн. Ось яким мае бути звинувачення, Лестрейде… А тепер, Ватсоне, якщо не боiтеся протягу з розбитого вiкна, посидьмо з пiвгодини в моему кабiнетi та викуримо по сигарi. Сподiваюся, що це трохи розважить вас.

Завдяки зусиллям Майкрофта Голмса та безпосереднiм турботам мiсiс Гадсон у нашiй колишнiй квартирi нiчого не змiнилося. Правда, коли я увiйшов, мене здивувала ii незвична охайнiсть, але всi знайомi предмети стояли на своiх мiсцях. На мiсцi був «куточок хiмii», в якому, як i ранiше, стояв сосновий стiл, вкритий плямами вiд активних кислот. На полицi, як завжди, були вишикуванi в ряд величезнi альбоми газетних вирiзок i довiдники, якi так охоче жбурнуло б у вогонь багато з наших спiвгромадян! Дiаграми, футляр зi скрипкою, поличка з безлiччю люльок, навiть перська пантофля з тютюном – усе знову було перед моiми очима, коли я озирнувся навсiбiч. У кiмнатi перебували двое: по-перше, мiсiс Гадсон, котра зустрiла нас радiсною посмiшкою, а по-друге, дивний манекен, який зiграв таку важливу роль у подiях сьогоднiшньоi ночi. Це був розфарбований восковий бюст мого приятеля, зроблений надзвичайно майстерно та разюче схожий iз оригiналом. Вiн стояв на високiй пiдставцi й був так майстерно задрапований старим халатом Голмса, що, коли дивитися з вулицi, iлюзiя виходила повна.

– Я так розумiю, що ви виконали всi моi вказiвки, мiсiс Гадсон? – поцiкавився Голмс.

– Я пiдповзала до нього на колiнах, сер, як ви й велiли.

– Дуже добре. Ви виконали все це якнайкраще. Помiтили, куди поцiлила куля?

– Авжеж, сер. Боюся, що вона зiпсувала вашу гарну скульптуру, бо пройшла через голову та сплющилася об стiну. Я пiдняла ii з килима. Ось вона.

Голмс простягнув ii менi.

– М’яка револьверна куля, погляньте, Ватсон. Адже це просто генiально! Ну хто б подумав, що таку рiч можуть випустити з рушницi? Бездоганно, мiсiс Гадсон, дякую вам за допомогу… А тепер, Ватсоне, сiдайте, як бувало ранiше, на свое старе мiсце. Менi хочеться дещо з вами обговорити.

Вiн скинув поношений костюм, накинув старий халат, знявши його попередньо зi свого двiйника, i передi мною знову постав колишнiй Голмс.

– Нерви в старого мисливця такi самi мiцнi, а око досi пильне, – сказав вiн усмiхнено та розглядаючи продiрявлене чоло восковоi фiгури. – Потрапив у самiсеньку середину потилицi та пробив мозок. Це був наймайстернiший стрiлець Індii. Гадаю, що й у Лондонi в нього знайдеться не так уже й багато суперникiв. Ви колись ранiше чули його iм’я?

– Нi, нiколи.

– Так он вона яка, слава! Втiм, ви ж, наскiльки я пам’ятаю, ще зовсiм нещодавно зiзнавалися, що не чули навiть iменi професора Джеймса Морiартi, а це був один iз найвидатнiших генiiв нашого столiття. До речi, знiмiть, будь ласка, з полицi бiографiчний покажчик…

Зручно вмостившись у крiслi та пихкаючи сигарою, Голмс неквапно гортав сторiнки.

– У мене зiбралася чудова колекцiя на «М», – повiдомив вiн. – Одного Морiартi було б достатньо, щоб прославити будь-яку букву, а тут е ще й отруйник Морган, i Меррiдью, котрий залишив по собi страшну пам’ять, i Метьюз – той самий, хто вибив менi лiве iкло в залi очiкування на Черiнгкроському вокзалi. А ось нарештi й наш сьогоднiшнiй приятель.

Вiн простягнув менi записник, i я прочитав: «Моран Себастьян, полковник у вiдставцi. Служив у першому саперному бангалорському полку. Народився в Лондонi 1843 року. Син сера Огастеса Морана, кавалера ордена Лазнi, колишнього британського посланця в Персii. Закiнчив Ітонський коледж та Оксфордський унiверситет. Брав участь у кампанiях – Джовакськiй, Афганськiй, Чарасiабськiй (дипломатичним кур’ером), Шерпурськiй i Кабульськiй. Автор книг «Полювання на великого звiра в Захiдних Гiмалаях» (1881) i «Три мiсяцi в джунглях» (1884). Адреса: Кондвiт-стрит. Клуби: «Англо-iндiйський», «Тенкервiльський» i картярський клуб “Багатель”».

На полях чiтким почерком Голмса було написано: «Найнебезпечнiша людина в Лондонi пiсля Морiартi».

– Дивно, – сказав я, повертаючи Голмсу нотатки. – Здавалося б, його шлях – це шлях чесного солдата.

– Маете рацiю, – погодився Голмс. – До певного моменту вiн не робив нiчого лихого. Це був чоловiк iз залiзними нервами, i в Індii досi поширенi легенди про те, як вiн проповз висохлим руслом рiчки та врятував людину, вирвавши ii з пазурiв пораненого тигра. Є такi дерева, Ватсоне, якi ростуть нормально до певноi висоти, а потiм раптом зазнають якогось потворного вiдхилення вiд норми у своему розвитку. Таке часто трапляеться й iз людьми. Вiдповiдно до моеi теорii, кожен iндивiдуум повторюе у своему розвитку iсторiю розвитку всiх своiх пращурiв, i вважаю, що кожен несподiваний закрут у бiк добра чи зла пояснюеться якимось потужним впливом, джерело якого треба шукати в родоводi людини. Отже, його бiографiя е нiби вiддзеркаленням бiографii всiеi родини в мiнiатюрi.

– Ну, знаете, ця теорiя дещо фантастична.

– Що ж, не буду на нiй наполягати. Хоч якими би були причини, але полковник Моран вступив на слизький шлях. Жодного явного скандалу не було, але вiн настiльки налаштував проти себе когось впливового в Індii, що залишатися там йому вже було неможливо. Полковник подав у вiдставку, приiхав до Лондона, де також набув лихоi слави. Ось тодi про нього й дiзнався професор Морiартi, у котрого вiн певний час був правицею. Морiартi щедро постачав його грiшми, але до його допомоги вдавався вкрай рiдко – лише в двох-трьох особливо важких випадках, якi були не до снаги пересiчному злочинцевi. Ви, можливо, пам’ятаете дивну смерть мiсiс Стюард iз Лаудера 1877 року? Нi? Я впевнений, що тут не обiйшлося без Морана, хоча проти нього й не було жодних вагомих доказiв. Полковник умiв так майстерно ховатися, що навiть пiсля того, як розiгнали всю зграю Морiартi, нам не вдалося притягнути його до суду. Пригадуете, Ватсоне, той вечiр, коли я прийшов до вас i зачинив вiконницi, остерiгаючись пострiлу з рушницi? Тодi вам це здалося дивним, але я знав, що робив, бо вже дiзнався про iснування цiеi дивовижноi рушницi, i до того ж я знав, що вона потрапила в руки одного з найвправнiших стрiльцiв. Коли ми з вами поiхали до Швейцарii, Моран погнався за нами разом iз Морiартi, i саме через нього я пережив кiлька вельми неприемних хвилин, лежачи в розщелинi скелi над Рейхенбахським водоспадом.

Можете собi уявити, наскiльки уважно я читав англiйськi газети, коли був у Францii: сподiвався знайти хоч якийсь шанс засадити його за грати. Адже поки вiн вiльно розгулював Лондоном, я не мiг i думати про повернення. Вдень i вночi ця загроза затьмарювала б мое життя, i врештi-решт, вiн би знайшов нагоду мене вбити. Що ж менi було робити? Застрелити його при зустрiчi я не мiг: адже й сам опинився б тодi на лавi пiдсудних. Звертатися до суду також була марно: суд не мае права порушувати справу на пiдставi одних лише недоведених пiдозр, а доказiв у мене не було. Тож я не мiг щось зробити. Але я невпинно стежив за кримiнальною хронiкою, адже був твердо впевнений, що рано чи пiзно менi таки вдасться його впiймати. Й ось сталося вбивство Рональда Адера. Нарештi настав мiй час! Знаючи те, що було менi вiдомо, чи мiг я сумнiватися, що його вбив саме полковник Моран? Вiн грав iз юнаком у карти, пiшов за ним слiдом iз клубу, застрелив жертву крiзь вiдчинене вiкно. Звiсно, сумнiвiв бути не могло. Досить було б лише кулi, аби вiдправити полковника Морана на шибеницю. Я негайно ж приiхав до Лондона. Шпигун полковника побачив мене i, природно, повiдомив йому про це. Той не мiг не пов’язати мiй раптовий приiзд зi своiм злочином i, звiсно, дуже стривожився. Я був переконаний, що вiн спробуе негайно ж усунути мене, для чого вдасться до своеi смертоносноi зброi. Тому я приготував йому у вiкнi свого кабiнету бездоганну мiшень, попередив полiцiю, що менi може знадобитися ii допомога (до речi, Ватсоне, ви своiм пильним оком одразу розгледiли двох полiсменiв у тому пiд’iздi), i зайняв пост, що здався менi зручним для спостереження, хоча, запевняю, менi й не снилося, що мiй супротивник вибере для нападу те саме мiсце. Ось i все, милий Ватсоне. Тепер, гадаю, вам усе ясно?

– Нi, – вiдповiв я. – Ви ще не пояснили, навiщо знадобилося полковнику Морану вбивати сера Рональда Адера.

– Ну, друже мiй, тут уже ми вступаемо в царину припущень, де однiеi логiки замало. Кожен може на пiдставi наявних фактiв створити власну гiпотезу, i ваша мае стiльки ж шансiв бути правильною, як i моя.

– Отже, ваша гiпотеза все ж iснуе?

– Що ж, менi здаеться, пояснити наявнi факти не так уже й важко. Слiдство встановило, що незадовго до вбивства полковник Моран i молодий Адер, будучи партнерами, виграли значну суму грошей. Але Моран, без сумнiву, грав нечисто – я давно знав, що вiн шулер. Цiлком iмовiрно, що в день убивства граф зауважив, що Моран шахрай. Вiн поспiлкувався з полковником вiч-на-вiч i пригрозив викрити його, якщо той добровiльно не вийде з клубу й не дасть слово честi назавжди покинути гру. Навряд чи така людина, як Адер, одразу зважилася б публiчно кинути це скандальне звинувачення чоловiку, значно старшому за нього, та ще й такому, що займае чiльне становище в товариствi. Швидше за все, вiн розмовляв iз полковником наодинцi, без свiдкiв. Але для Морана, котрий жив лише на тi грошi, якi йому вдавалося здобувати своiми шулерськими методами, виключення з клубу означало б кiнець. Тому вiн i вбив Адера в ту саму мить, коли граф, не бажаючи скористатися результатами нечесноi гри свого партнера, пiдраховував ту суму грошей, яку вiн мав повернути. А щоб мати та сестра не застали його за цим i не докучали розпитуваннями, що означають усi цi iмена на паперi та стовпчики монет на столi, вiн замкнувся на ключ… Ну, що, вдовольняе вас таке пояснення?

– Не сумнiваюся, що ви поцiлили в яблучко…

– Слiдство покаже, мав я рацiю чи нi. Та як би не було, полковник Моран бiльше не турбуватиме нас. Знаменита духова рушниця фон Хердера прикрасить колекцiю музею Скотленд-Ярду, i вiдтепер нiхто не завадить мiстеровi Шерлоку Голмсу присвятити життя тим цiкавим маленьким загадкам, якими настiльки багате складне лондонське життя.




Будiвничий iз Норвуда


– Вiдтодi, як загинув професор Морiартi, – сказав якось за снiданком Шерлок Голмс, – Лондон втратив будь-який iнтерес для кримiналiстiв.

– Боюся, що мало хто з доброчинних лондонцiв погодиться з вами, – засмiявся я.

– Атож, звiсно, не можна думати лише про себе, – всмiхнувся мiй приятель, встаючи з-за столу. – Товариство задоволене, всiм добре, страждае лише Шерлок Голмс, котрому бiльше нема чого робити. Коли той чоловiк ще був живий, ранковi газети були джерелом невичерпних можливостей. Ледь вловний натяк, випадкова фраза – i менi було ясно: генiй зла знову щось замислив. Так, побачивши, як тремтить край павутиння, миттю уявляеш собi хижого павука в центрi. Дрiбнi крадiжки, незбагненнi вбивства, безглуздi порушення закону… Але, знаючи Морiартi, я бачив за всiм цим один-единий злочинний задум. Отож для того, хто займаеться вивченням кримiнального свiту, жодна столиця Європи не ставала ареною такого широкого кола дiяльностi, як Лондон. А зараз…

Голмс iз жартiвливим обуренням стенув плечима, перелiчуючи наслiдки своiх власних розумувань.

Епiзод, про який я хочу повiдати, стався за кiлька мiсяцiв пiсля повернення Голмса. На його прохання я продав свою практику в Кенсiнгтонi й оселився з ним у нашому старому помешканнi на Бейкер-стрит. Мою скромну практику купив молодий лiкар, котрого звали Вернер. Вiн не вагаючись погодився на найвищу цiну, яку менi вистачило нахабства назвати. А причину я збагнув лише за кiлька рокiв, коли дiзнався, що Вернер – далекий родич Голмса, а грошi йому дав нiхто iнший, як мiй товариш.

Тi мiсяцi, що ми прожили поряд, зовсiм не були настiльки бiдними на подii, як про це зараз каже Голмс. Гортаючи своi щоденники того часу, я знайшов там вiдому справу про викраденi документи колишнього президента Мурiльйо та трагедiю на борту нiдерландського лайнера «Фрiсланд», пiд час якоi ми з Голмсом мало не загинули. Але горда замкнута душа мого приятеля не сприймала захоплення натовпу, i вiн змусив мене присягнутись нiколи бiльше не писати нi про нього самого, нi про його метод, нi про його успiхи. Заборону цю, як я вже повiдомляв, вiн зняв зовсiм нещодавно.

Пiсля свого незвичайного протесту Шерлок Голмс зручно вмостився у фотелi, взяв газету й тiльки-но почав ii неспiшно гортати, аж раптом пролунав рiзкий дзвiнок, пiсля чого ми почули дужi глухi удари, нiби в дверi барабанили кулаком. Потiм хтось iз шумом заскочив у передпокiй, побiг сходами, i в нашiй вiтальнi опинився блiдий, скуйовджений i захеканий юнак iз божевiльними очима.

– Даруйте, мiстере Голмс, – насилу вимовив вiн. – Заради бога не гнiвайтеся… Я вже й не знаю, що робити. Мiстере Голмс, я – нещасний Джон Гектор Мак-Фарлейн…

Вiн чомусь був упевнений, що це iм’я пояснить нам i мету його вiзиту, i його дивний вигляд, але iз запитального виразу, що застиг на обличчi мого товариша, я збагнув, що для нього воно означае анiтрохи не бiльше, нiж для мене.

– Пригостiться цигаркою, мiстере Мак-Фарлейн, – запропонував Голмс, пiдсовуючи гостевi свiй портсигар. – Мiй колега доктор Ватсон, оцiнивши ваш стан, прописав би вам щось заспокiйливе. Але ж i припiкае сьогоднi, правда? Ну от, а тепер, якщо ви трiшки отямилися, сiдайте, будь ласка, у це крiсло та спокiйно, не кваплячись розкажiть, хто ви та що привело вас сюди. Ви назвали свое iм’я так, нiби воно менi обов’язково знайоме, але запевняю, що, крiм тих очевидних фактiв, що ви масон, адвокат, неодруженi, хворiете на астму, – я бiльше нiчого не знаю.

Я вже знайомий iз методами мого приятеля, тож поглянувши уважнiше на нашого гостя, помiтив i недбалiсть в одязi, i пачку дiлових паперiв, i брелок на ланцюжку вiд годинника, i засапаний подих – словом, усе, що допомогло Голмсу зробити своi висновки. Але наш вiдвiдувач був уражений.

– Атож, мiстере Голмс, маете рацiю, до цього можна лише додати, що немае зараз у Лондонi людини, нещаснiшоi за мене. Заради всього святого, мiстере Голмс, рятуйте! Якщо вони прийдуть за мною, а я не встигну закiнчити свою розповiдь, попросiть iх зачекати. Хочу, щоб ви дiзналися все вiд мене. Я пiду в каземат зi спокiйним серцем, якщо ви погодитеся менi допомагати.

– Вас заарештують? – вигукнув Голмс. – Та це просто диво… просто жахливо. Яке звинувачення вам висувають?

– Убивство мiстера Джонаса Олдейкра з Ловер-Норвуда.

На обличчi мого товариша вiдбилося спiвчуття з вiдтiнком, як менi здалося, задоволення.

– Це ж треба! – зауважив вiн. – Адже всього кiлька хвилин тому я скаржився доктору Ватсону, що сенсацii зникли зi сторiнок наших газет.

Наш гiсть простягнув тремтячу руку до «Дейлi телеграф», що так i залишилася лежати на колiнах Голмса.

– Якби ви встигли розгорнути газету, сер, вам не довелося б питати, навiщо я сюди прийшов. Менi здаеться, що зараз усi тiльки й плiткують про мене та мое горе, – вiн указав на першу сторiнку. – Ось. Із вашого дозволу, мiстере Голмс, я прочитаю. Слухайте: «Загадкова подiя в Ловер-Норвудi. Зник мiсцевий будiвничий. Пiдозрюють убивство та пiдпал. Злочинець залишив слiди». Вони вже йдуть цими слiдами, мiстере Голмс, i знаю, що скоро тут будуть! За мною стежили вiд самого вокзалу. Вони, певна рiч, лише чекають ордера на арешт. Мама не переживе цього, ii серце не витримае!

Вiн у вiдчаi ламав руки, гойдаючись у крiслi.

Я з цiкавiстю розглядав чоловiка, якого звинувачували в якомусь страхiтливому злочинi: йому було десь близько двадцяти семи рокiв, свiтло-русяве волосся, приемне обличчя з м’якими, нiби змазаними рисами, нi вусiв, нi бороди, переляканi голубi очi, майже дитячий рот; судячи з костюма та манер – джентльмен, iз кишенi лiтнього плаща стирчить пачка документiв, якi пiдказали Голмсу його фах…

– Скористаемося часом, що в нас залишився, – пiдсумував Голмс. – Ватсоне, прочитайте, будь ласка, цю статтю.

Пiд викличним заголовком, який прочитав нам Мак-Фарлейн, було надруковано наступне iнтригуюче повiдомлення:

«Сьогоднi вночi, точнiше, вдосвiта, у Ловер-Норвудi сталася подiя, яка наводить на думку про злочин. Мiстер Джонас Олдейкр добре вiдомий в окрузi, де вiн упродовж багатьох рокiв укладав угоди на будiвництво. Мiстер Джонас Олдейкр – неодружений, йому п’ятдесят два роки, його садиба Дiп-Дiн-гаус – поруч iз Сайденгемом, неподалiк вiд Сайденгем-роуд. За словами сусiдiв, вiн дивак, неговiркий i нетовариський. Кiлька рокiв тому покинув справу, на якiй нажив чималих статкiв. Однак невеликий склад будматерiалiв у нього все ж залишився. Й ось учора ввечерi, майже опiвночi, у пожежну охорону повiдомили, що за його будинком у дворi спалахнув один зi штабелiв iз дошками. Пожежники негайно виiхали, але полум’я з такою люттю жерло сухе дерево, що загасити вогонь було неможливо, i штабель згорiв дотла. З першого погляду могло здатися, що подiя ця цiлком пересiчна, але незабаром з’ясувалися обставини, що вказують на злочин. Усiх вразила вiдсутнiсть власника складу на мiсцi подii. Його взялися шукати, але нiде не знайшли. Коли увiйшли до його покою, то побачили, що лiжко не зiм’яте, сейф вiдчинений, на пiдлозi розкиданi якiсь документи, усюди слiди боротьби, невеликi плями кровi i, нарештi, у кутку дубова палиця, рукiв’я якоi також забруднене кров’ю. Вiдомо, що ввечерi в мiстера Джонаса Олдейкра був гiсть, котрого вiн закликав до спальнi. Є докази, що знайдений цiпок належить цьому гостю. Ним виявився Джон Гектор Мак-Фарлейн-молодший, компаньйон лондонськоi юридичноi контори «Грем i Мак-Фарлейн», 426. Грешембiлдiнгз, Схiдно-центральна дiльниця. На думку полiцii, активи, якими вона володiе, не залишають сумнiвiв у мотивах, якi пiдштовхнули до цього злочину. Ми впевненi, що незабаром зможемо повiдомити нашим читачам новi подробицi».

Ще одне повiдомлення.

«Поширилися чутки, що мiстера Джона Гектора Мак-Фарлейна вже заарештували за звинуваченням у вбивствi мiстера Джонаса Олдейкра. Добре вiдомо, що наказ про його арешт уже пiдписаний. Слiдство отримало новi докази, якi пiдтверджують найгiршi припущення. Крiм слiдiв боротьби, у спальнi нещасного виявили, що, по-перше, склянi дверi спальнi, якi виходять у двiр, виявилися вiдчиненими, по-друге, через двiр до штабеля тягнеться слiд вiд важкого предмета, який тягнули по землi, i, нарештi, у попелi виявили обвугленi кiстки. Полiцiя дiйшла висновку, що ми маемо справу з жахливим злочином: убивця завдав жертвi смертельного удару в спальнi, витягнув iз сейфу папери, вiдтягнув труп до штабеля й, аби приховати слiди, пiдпалив його. Слiдство доручили досвiдченому фахiвцевi Скотленд-Ярду iнспектору Лестрейду, котрий узявся за розслiдування з властивою йому енергiйнiстю та проникливiстю».

Шерлок Голмс слухав звiт про цi надзвичайнi подii, заплющивши очi й стуливши кiнчики пальцiв.

– Випадок, без сумнiву, цiкавий, – нарештi промовив вiн у задумi. – Але дозвольте cпитати вас, мiстере Мак-Фарлейн, чому ви досi розгулюете на волi, хоча пiдстав для вашого арешту начебто цiлком достатньо?

– Я з батьками живу в Торрiнгтон-лоджi, це в Блекгiтi, мiстере Голмс, але вчора ми завершили справи з мiстером Олдейкром дуже пiзно. Я залишився ночувати в готелi в Норвудi, звiдки й поiхав на роботу. Про те, що трапилося, я дiзнався лише в потязi, коли прочитав замiтку, яку вам зараз показав. Одразу ж зрозумiв, яка жахлива небезпека менi загрожуе, тому поквапився до вас, щоб про все розповiсти. Не маю жодного сумнiву, що, якби я замiсть цього прийшов у свiй офiс у Сiтi або повернувся вчора додому, мене б уже давно заарештували. Вiд вокзалу Лондон-бридж за мною йшов якийсь чоловiк, i я впевнений… Боже, що це?

Пролунав наполегливий дзвiнок, услiд за яким на сходах почулися важкi кроки, дверi вiтальнi вiдчинилися, i на порозi з’явився наш старий приятель Лестрейд у супроводi полiсменiв.

– Мiстере Джон Гектор Мак-Фарлейн! – оголосив iнспектор Лестрейд. Наш нещасний вiдвiдувач пiднявся. Обличчя його побiлiло як стiна. – Ви заарештованi за навмисне вбивство мiстера Джонаса Олдейкра.

Мак-Фарлейн у розпачi обернувся до нас i знову опустився у крiсло, неначе йому ноги пiдломилися.

– Стривайте, Лестрейде, – озвався Голмс, – дозвольте цьому джентльменовi закiнчити розповiдь про те, що вiн знае про цю надзвичайну подiю. Пiвгодини нiчого не змiнять. Гадаю, що це допоможе нам розплутати справу.

– Ну, розплутати ii буде неважко, – вiдрубав Лестрейд.

– І все ж, якщо не заперечуете, менi було б дуже цiкаво вислухати мiстера Мак-Фарлейна.

– Що ж, мiстере Голмс, не можу вам вiдмовити. Ви надали полiцii двi-три послуги, i Скотленд-Ярд перед вами в боргу. Але я залишуся з моiм пiдопiчним i попереджаю, що кожне його свiдчення може бути використане проти нього.

– Саме про це я й прошу, – вiдгукнувся наш гiсть. – Вислухайте правду та спробуйте зрозумiти. Бiльше нiчого не треба.

Лестрейд поглянув на годинник.

– Даю пiвгодини.

– Насамперед хочу повiдомити, – почав Мак-Фарлейн, – що до вчорашнього дня я в очi не бачив мiстера Джонаса Олдейкра. Однак iм’я його чув, його знали моi батьки, але вже багато рокiв не бачилися з ним. Тому я дуже здивувався, коли вчора десь о третiй годинi дня вiн з’явився в моему офiсi в Сiтi. Але почувши про мету його вiзиту, я здивувався ще бiльше. Вiн принiс кiлька вирваних iз нотатника сторiнок iз абияк накиданими позначками та поклав iх менi на стiл. Ось вони. «Це мiй заповiт, – сказав вiн, – прошу вас, мiстере Мак-Фарлейн, оформити його як годиться. Я посиджу тут i зачекаю». Я сiв переписувати заповiт i раптом побачив (уявiть собi мое здивування), що майже весь свiй статок вiн залишае… менi! Я звiв на нього погляд: цей дивний, схожий на тхора чоловiчок iз безбарвними вiями спостерiгав за мною з усмiшкою. Не вiрячи власним очам, я дочитав заповiт. І тодi вiн розповiв, що сiм’i вiн не мае, нiкого з рiдних не залишилося, що замолоду вiн приятелював iз моiми батьками, а про мене завжди чув якнайкращi вiдгуки й упевнений, що його грошi дiстануться достойнiй людинi. Я, звiсно, почав дякувати за таку щедрiсть. Заповiт було складено й пiдписано в присутностi мого клерка. Ось вiн, на блакитному паперi, а ось i цi папiрцi, як я вже казав, – чернетки. Пiсля цього мiстер Олдейкр заявив, що в нього вдома е ще папери – угоди, документи на встановлення права власностi, заставнi, акцii, i вiн хоче, щоб я iх подивився. Вiн зазначив, що не заспокоiться доти, поки все не залагодить, i попросив мене приiхати до нього додому в Норвуд увечерi, прихопивши заповiт, аби швидше покiнчити з формальностями. «Пам’ятайте, мiй хлопчику: нi слова вашим батькам, поки справу не буде залагоджено. Нехай це буде для них нашим маленьким сюрпризом», – наполегливо повторював вiн i навiть змусив мене присягнутися мовчати. Розумiете, мiстере Голмс, я не мiг йому нi в чому вiдмовити. Цей чоловiк був моiм добродiйником, i я, зрозумiло, хотiв якнайсумлiннiше виконати всi його забаганки. Я послав додому телеграму, що маю важливу справу й не знаю, коли повернуся. Мiстер Олдейкр пообiцяв, що пригостить мене вечерею, i просив прийти на дев’яту годину, бо ранiше вiн не встигне повернутися додому. Я довго шукав адресу, i, коли подзвонив у дверi, було вже майже пiв на десяту. Мiстер Олдейкр…

– Зачекайте! – зупинив його Голмс. – Хто вiдчинив дверi?

– Лiтня жiнка, мабуть, його економка.

– І вона, вочевидь, спитала, хто ви, i ви iй вiдповiли?

– Атож.

– Продовжуйте, будь ласка.

Мак-Фарлейн витер спiтнiле чоло й продовжив:

– Ця жiнка завела мене в iдальню, доволi скромна вечеря вже була на столi. Пiсля кави мiстер Джонас Олдейкр запросив мене в спальню, де стояв важкий сейф. Вiн його вiдiмкнув i витягнув купу документiв, якi ми почали розбирати. Закiнчили вже десь опiвночi. Вiн мовив, що не хоче будити економку, i випустив мене через дверi спальнi, якi вели надвiр i весь час були вiдчиненi.

– Фiранка була опущена? – спитав Голмс.

– Не впевнений, але здаеться, що наполовину. А, згадав! – вiн пiдняв ii, щоб випустити мене. Я не мiг знайти цiпок, але вiн заспокоiв: «Не бiда, синку, ми тепер, сподiваюся, будемо бачитися частiше, i хочу вiрити, що цей обов’язок не стане для вас обтяжливим. Прийдете наступного разу та й заберете свiй цiпок». Так я й пiшов – сейф вiдчинений, а пачки документiв – на столi. Було вже пiзно повертатися в Блекгiт, тому я переночував у готелi «Анерлi Армз». Ось, власне, i все. А про цю страшну подiю дiзнався лише в потязi…

– Маете ще запитання, мiстере Голмс? – поцiкавився Лестрейд. Слухаючи Мак-Фарлейна, вiн разiв зо два скептично пiдняв брови.

– Поки не побуваю в Блекгiтi – нi.

– У Норвудi, хотiли ви сказати, – виправив Лестрейд.

– Саме це я й хотiв сказати, – подiлився своею загадковою усмiшкою Голмс.

Хоча Лестрейд i не любив згадувати це, але вiн не один раз i не двiчi переконався на власному досвiдi, що Голмс зi своiм гострим, як лезо бритви, розумом бачить набагато глибше, нiж вiн, Лестрейд. Останнiй пiдозрiло глянув на мого товариша.

– Маю потребу переговорити з вами, мiстере Голмс, – сказав вiн. – Що ж, мiстере Мак-Фарлейн, ось моi констеблi, а кеб чекае внизу.

Нещасний юнак пiднявся i, благально поглянувши на нас, вийшов iз кiмнати. Полiсмени пiшли за ним, Лестрейд залишився. Голмс узяв зi столу чернетки заповiту й уважно взявся iх вивчати.

– Цiкавий документ, Лестрейде, чи не так?

Шерлок простягнув нотатки iнспектору. Представник влади спантеличено покрутив iх у руках i сказав:

– Я розiбрав лише першi рядки, потiм ще кiлька посерединi другоi сторiнки та два наприкiнцi. У цих мiсцях почерк майже калiграфiчний, все iнше написано дуже нечiтко, а три слова взагалi неможливо прочитати.

– І що ви думаете з цього приводу? – спитав Голмс.

– А що думаете ви?

– Гадаю, що заповiт писали в потязi. Калiграфiчнi рядки написанi на зупинках, нерозбiрливi – пiд час ходи потяга, а зовсiм незбагненнi – коли вагон пiдскакував на стрiлках. Експерт вiдразу визначив би, що заповiт складено в примiському потязi, бо лише при пiдходi до великого мiста стрiлки розмiщенi одна за одною настiльки часто. Якщо вважати, що вiн писав усю дорогу, можна зробити висновок, що це був експрес, який лише один раз зупинявся мiж Норвудом i вокзалом Лондон-бридж.

Лестрейд зареготав.

– Ну, мiстере Голмс, для мене вашi теорii занадто мудрi. Який це мае стосунок до того, що сталося?

– Безпосереднiй: це пiдтверджуе розповiдь Мак-Фарлейна, зокрема те, що Джонас Олдейкр склав свiй заповiт нашвидкуруч. Імовiрно, вiн займався цим дорогою до Лондона. Дуже цiкаво, що людина пише настiльки важливий документ у таких невiдповiдних обставинах. Напрошуеться висновок, що вiн не надавав йому великого значення. Саме так вчинила б людина, котра наперед знае, що заповiт нiколи не виконае свою функцiю.

– Що б там не казали, але вiн написав свiй смертний вирок, – заперечив Лестрейд.

– Ви впевненi?

– А ви нi?

– Можливо. Менi в цiй справi ще не все зрозумiло.

– Не зрозумiло? Але ж чiткiше й бути не може. Юнак несподiвано дiзнаеться, що в разi смертi якогось немолодого джентльмена вiн успадковуе його майно. І що робить? Не кажучи нiкому нi слова, пiд якимось приводом вирушае того ж вечора до свого клiента, чекае, поки економка (единий, крiм господаря, мешканець будинку) засне, i, залишившись зi своiм благодiйником сам на сам, убивае його, спалюе труп у штабелi дощок, затим вирушае в мiсцевий готель. Слiди кровi на пiдлозi та на рукiв’i його цiпка майже не помiтнi. Можливо, йому здалося, що вiн убив Олдейкра безкровно, тому вирiшуе знищити труп, аби замести слiди, якi, ймовiрно, неодмiнно вказували б на нього. Це ж очевидно.

– У тому-то й рiч, любий Лестрейде, що аж надто очевидно. Серед ваших чеснот немае однiеi – уяви, але все ж спробуйте уявити себе на мiсцi цього юнака на одну мить i скажiть: вчинили б ви вбивство ввечерi того ж дня, коли дiзналися про заповiт? Невже вам не спало б на думку, що сусiдство цих двох подiй небезпечне, а ще небезпечнiшими е слуги, котрi знають про вашу присутнiсть у будинку. Адже дверi гостевi вiдчиняла економка! І врештi-решт, витратити стiльки зусиль, аби знищити труп, i залишити в кiмнатi цiпок, щоби всi знали, хто злочинець! Погодьтеся, Лестрейде, що це малоймовiрно.

– Що стосуеться цiпка, мiстере Голмс, то ви не гiрше за мене знаете, що злочинцi часто хвилюються й роблять те, чого б нiколи не зробили в нормальному станi. Швидше за все, вiн просто побоявся повернутися за цiпком у спальню. Спробуйте вигадати версiю, яка пояснювала б факти краще, нiж моя.

– Та скiльки завгодно! – стенув плечима Голмс. – Будь ласка, ось, наприклад, цiлком iмовiрний варiант. Дарую його як робочу гiпотезу. Якийсь волоцюга йде повз будинок i завдяки пiднятiй фiранцi помiчае в спальнi двох чоловiкiв. Адвокат пiшов. Входить волоцюга, зауважуе цiпок, хапае його й убивае Олдейкра. Потiм влаштовуе пожежу, спалюе труп i зникае.

– Але навiщо волоцюзi спалювати труп?

– А навiщо це робити Мак-Фарлейну?

– Щоб знищити докази.

– А волоцюга хотiв зробити вигляд, що нiякого вбивства не було взагалi.

– Чому ж волоцюга нiчого не взяв?

– Бо побачив, що з паперiв для нього жодноi користi.

Лестрейд похитав головою, хоча менi здалося, що вигляд у нього перестав бути таким самовпевненим.

– Якщо ваша ласка, мiстере Голмс, шукайте свого волоцюгу, а ми займаемося Мак-Фарлейном. Хто мае рацiю – покаже майбутне. Але раджу вам, мiстере Голмс, звернути увагу ось на яку обставину: вдалося встановити, що не пропав жоден папiрець, а Мак-Фарлейн – единий у свiтi, кому нiчого не треба було брати. Бо як законний спадкоемець вiн i так мав усе отримати.

Цей аргумент начебто справив на мого приятеля враження.

– Не можу заперечувати, – сказав вiн, – що деякi обставини явно свiдчать на користь вашоi версii. Я тiльки висловив думку, що можливi й iншi. Втiм, як ви слушно зауважили, майбутне покаже. Бувайте. Якщо не заперечуете, я сьогоднi ж поiду до Норвуда, щоб переконатися, як просуваеться справа.

Тiльки-но за iнспектором зачинилися дверi, мiй товариш схопився з крiсла й почав енергiйно збиратися, як людина, на котру чекае улюблена робота.

– Передусiм, Ватсоне, – говорив вiн, швидко одягаючи пiджака, – я, як i казав, поiду до Блекгiта.

– Чому ж не до Норвуда?

– Тому що перед нами два надзвичайно дивних епiзоди, якi сталися вiдразу один за одним. Полiцiя помиляеться, сконцентрувавши всю увагу на другому епiзодi, бо вiн мае склад злочину. Але логiка вимагае iншого пiдходу, це безсумнiвно. Спочатку потрiбно спробувати з’ясувати все, пов’язане з першим епiзодом, тобто з цим дивним заповiтом, який було складено так квапливо й на iм’я людини, котра найменше цього очiкувала. Можливо, це дасть ключ до розумiння другого епiзоду. Нi, мiй друже, ви менi навряд чи зможете сьогоднi допомогти. Небезпеки немае навiть найменшоi, iнакше я неодмiнно просив би вас скласти менi компанiю. Сподiваюся, ввечерi зможу оголосити вам, що менi таки вдалося зробити щось для цього нещасного юнака, котрий довiрив свою долю в моi руки.

Повернувся мiй приятель пiзно ввечерi, i його потемнiле засмучене обличчя краще за будь-якi слова повiдомило менi, що вiд його ранкових надiй не залишилося й слiду. З годину вiн грав на скрипцi, намагаючись заспокоiтися. Нарештi вiн вiдклав iнструмент убiк i почав докладно описувати менi своi невдачi.

– Кепськi справи, Ватсоне, гiрше не бувае. Перед Лестрейдом я намагався цього не показати, але, чесно кажучи, боюся, що цього разу саме вiн iде правильним шляхом, а не ми. Інстинкт тягне мене в один бiк, а факти – в iнший. А англiйськi суддi (маю всi пiдстави так вважати) не досягнули того iнтелектуального рiвня, щоб вiддати перевагу моiй теорii перед фактами Лестрейда.

– Ви iздили до Блекгiта?

– Аякже, Ватсоне, iздив i дiзнався там, що покiйний Олдейкр був негiдник, яких мало. Батько Мак-Фарлейна поiхав шукати сина, вдома була мати – маленька сивенька бабуся з блакитними оченятами, котра вся тремтiла вiд страху й обурення. Вона, звiсно, не могла й на секунду припустити, що ii син винен. А ось щодо долi Олдейкра вона не висловила нi подиву, нi жалю. Мало того, вона характеризувала його такими фразами, що позицiя Лестрейда стала ще мiцнiшою. Адже якщо Мак-Фарлейн знав ii ставлення до Олдейкра, то нiчого дивного, що вiн зненавидiв його та зважився на вбивство. «Це не людина, це злiсна, хитра мавпа, – твердила жiнка, – i вiн був усе життя таким, навiть замолоду». – «Ви знали його ранiше?» – спитав я. «Ще б пак, я його добре знала! Вiн колись залицявся до мене. Яке щастя, що я вiдмовила йому та вийшла замiж за чесного й порядного чоловiка, хоча й не такого заможного! Ми, мiстере Голмс, були з Олдейкром зарученi, i раптом я якось дiзнаюся, що вiн (який жах!) вiдчинив пташник i запустив туди кота. Його жорстокiсть так вразила мене, що я негайно ж йому вiдмовила». Вона пошукала в шухлядi секретера та простягнула менi свiтлину молодоi жiнки. Обличчя було порiзане ножем. «Це я, – сказала вона. – Ось у якому виглядi вiн вiдiслав мою фотографiю разом iз своiм прокляттям у день мого весiлля». – «Але тепер, – заперечив я, – вiн, мабуть, пробачив вам: адже весь свiй статок залишив вашому синовi». – «Нi менi, нi моему синовi нiчого не потрiбно вiд Джонаса Олдейкра – нi вiд живого, нi вiд мертвого! – вибухнула вона. – Є Бог на небi, мiстере Голмс. Вiн покарав лиходiя. І доведе, коли буде на те Його свята воля, що мiй син не винен нi в чиiй смертi!» Як я не старався, нiчого не змiг знайти на користь нашоi гiпотези. Зрештою, я облишив спроби та поiхав до Норвуда. Садиба Дiп-Дiн-гаус – великий сучасний будинок iз червоноi цегли. Вiн стоiть у саду, а перед ганком знаходиться обсаджений лавровими кущами газон. Праворуч вiд оселi та на значнiй вiдстанi вiд дороги – склад, де була пожежа. Я накидав у нотатнику план, ось вiн. Цi заскленi дверi лiворуч ведуть у спальню Олдейкра, тому з вулицi видно все, що там дiеться. Це, мабуть, найбiльш утiшне з усього, що менi сьогоднi вдалося дiзнатися. Лестрейда не було, всiм керував його помiчник-сержант. Його люди якраз перед моею появою зробили важливу знахiдку: копаючись у попелi на мiсцi згорiлого штабеля, вони знайшли, крiм обвуглених кiсток, кiлька почорнiлих металевих кружалець. Уважно вивчивши iх, я переконався, що це – гудзики вiд штанiв. На одному менi навiть вдалося розiбрати слово «Гаймс» – це iм’я кравця, котрий шив для Олдейкра. Потiм я взявся вивчати газон, чи немае там слiдiв. Але там так сухо, що земля твердiша за камiнь. Крiм того, що крiзь живоплiт iз бирючини якраз навпроти згорiлого штабеля по землi протягнули тiло або чимось навантажений лантух. Однак нiчого встановити не вдалося. Усе це, звiсно, пiдтверджуе версiю полiцii. Я цiлу годину повзав по газону пiд палючим сонцем, i все дарма. Зазнавши фiаско надворi, я подався в спальню. Плями кровi виявилися дуже блiдими – ледь помiтнi, але свiжi. Цiпка я не бачив, його вже забрали, але слiди на ньому також були нечiткi. Палиця, безумовно, належить нашому пiдопiчному – вiн сам це визнав. На килимi слiди будiвничого та Мак-Фарлейна, але жодних слiдiв третьоi особи, i це також свiдчить проти нас. Словом, чаша терезiв усе дужче схиляеться на iхню користь. І все ж у мене з’явилася надiя, хоч i дуже слабка. Я переглянув умiст сейфа, який майже повнiстю було вивалений на стiл. Папери були в запечатаних конвертах, полiцiя розкрила один чи два. Так от, наскiльки я можу судити, цiннiсть iхня вельми незначна, та й банкiвська книжка Олдейкра не пiдтвердила, що ii власник мав значнi кошти. Менi здалося, що деяких паперiв бракуе. Кiлька разiв траплялися згадки про якiсь операцii, пов’язанi, як можна припустити, зi значними сумами. Але документiв про цi угоди я не знайшов. Якби я змiг це довести, аргументи Лестрейда неминуче обернулися б проти нього. Ну, скажiть, навiщо людинi красти те, що й так мае iй дiстатися? Зрештою, зазирнувши в кожну щiлину й не досягнувши якихось результатiв, я вирiшив поговорити з економкою. Мiсiс Лексiнгтон – похмура, мовчазна жiнка, що пiдозрiло поглядала на мене спiдлоба. Вона щось знае, але випитати в неi я нiчого не змiг. Так, вона впустила мiстера Мак-Фарлейна о пiв на десяту. Краще б iй руки вiдсохли в ту мить, коли вона пiдiйшла до дверей! Економка лягла спати о пiв на одинадцяту. Їi кiмната розташована в iншому кiнцi будинку, жодного галасу вона не чула. Капелюх i, наскiльки вона пам’ятае, цiпок мiстер Мак-Фарлейн залишив у передпокоi. Жiнка прокинулася вiд вигукiв: «Пожежа! Пожежа!» Звiсно, ii любого господаря вбили. Чи були в нього вороги? У кого iх немае? Але мiстер Олдейкр жив дуже замкнуто й зустрiчався з людьми, лише коли того вимагали справи. Гудзики вона бачила й переконана, що вони вiд того костюма, який був на ньому напередоднi. Дошки в штабелi були дуже сухi, бо цiлий мiсяць не було дощу. Вони спалахнули, як порох, i коли жiнка добiгла до складу, полум’я вже все охопило. І вона, i пожежники чули запах смаженого м’яса. Нi про папери, нi про особистi справи мiстера Олдейкра нiчого не знае. Ось, любий Ватсоне, i весь звiт про моi сьогоднiшнi невдачi. І все ж, i все ж… – його руки нервово стиснулися в кулаки, i детектив продовжив iз пристрасною впевненiстю: – Я знаю, що гра нечесна. Вiдчуваю це нутром. Економка щось приховуе. Але що саме – все ще не можу збагнути. Вона дивилася похмуро та зухвало, як людина з нечистою совiстю. Але що про це говорити, Ватсоне… Боюся, однак, якщо нам не допоможе випадок, норвудська справа не займе свого мiсця в хронiцi наших успiхiв, яка, як менi здаеться, рано чи пiзно впаде на голову покiрного читача.

– Але ж для суду важливо, яке враження справляе людина, чи не так? – спитав я.

– На враження, любий Ватсоне, покладатися небезпечно. Пригадуете Берта Стiвенса, того кривавого вбивцю, котрий розраховував, що ми його врятуемо? А на вигляд вiн був такий сумирний, як учень недiльноi школи.

– Це правда.

– Тому якщо не подамо обгрунтованоi версii, Мак-Фарлейну кiнець. Докази проти нього незаперечнi, i сьогоднi я переконався, що подальше розслiдування лише погiршить справу. Мiж iншим, переглянувши папери, я виявив одну цiкаву деталь, яка може послужити висхiдною точкою для нашого розслiдування. Виявляеться, що впродовж цього року Олдейкр заплатив якомусь мiстеровi Корнелiусу доволi солiдну суму грошей, тому зараз вiн, щиро кажучи, жебрак. Цiкаво, що це за мiстер Корнелiус, iз яким будiвничий, котрий покинув справи, укладав такi серйознi угоди? Чи не мае вiн якогось стосунку до того, що трапилося? Можливо, той Корнелiус – маклер? Однак я не виявив жодноi розписки в отриманнi таких значних сум. Доведеться звернутися в банк за iнформацiею про цього джентльмена. Але боюся, любий друже, що нас чекае безславний кiнець – Лестрейд нашого пiдопiчного повiсить, i Скотленд-Ярд опиниться на висотi!

Не знаю, чи спав Шерлок Голмс тiеi ночi, та коли я зiйшов вранцi до снiданку, вiн сидiв у iдальнi блiдий, змучений, iз темними тiнями навколо почервонiлих очей. На килимi бiля крiсла лежали недопалки та купа газет, на столi – розпечатана телеграма.

– Що скажете про це, Ватсоне? – спитав вiн, пiдсовуючи послання до мене.

Телеграма була з Норвуда, у нiй йшлося: «Знайденi новi важливi докази. Провина Мак-Фарлейна доведена остаточно. Раджу вiдмовитися вiд розслiдування. Лестрейд».

– Звучить серйозно, – зауважив я.

– Наш Лестрейд насолоджуеться перемогою, – втомлено всмiхнувся Голмс. – І все ж пошуки облишити зарано. Будь-який доказ може обернутися iншим боком i дати розслiдуванню напрямок, протилежний тому, в якому рухаеться Лестрейд. Снiдайте, Ватсоне, а потiм поiдемо разом i подивимося, що можна зробити. Здаеться, менi сьогоднi не обiйтися без вашоi допомоги.

Голмс iсти не став. Цей дивовижний чоловiк у хвилини душевноi напруги навiть думати не мiг про iжу. Сподiваючись на свою виняткову витривалiсть, вiн не iв i не спав, поки вже з нiг не валився вiд повного виснаження. «Не можу зараз витрачати енергiю на травлення», – вiдмахувався вiд мене детектив, коли я, користуючись правом лiкаря, змушував його до споживання iжi. Тому я не здивувався, що Голмс i того ранку не торкнувся снiданку.

Любителi гострих вiдчуттiв усе ще юрмилися навколо Дiп-Дiн-гауса, який виявився точно такою замiською садибою, якою я ii собi уявляв. У воротах нас iз виглядом переможця зустрiв Лестрейд, на його обличчi був вираз трiумфу.

– Ну що, мiстере Голмс, переконалися, що помилилися? Знайшли свого волоцюгу, га? – реготнув вiн.

– Я ще не дiйшов жодного висновку, – вiдповiв мiй приятель.

– Зате ми дiйшли свого висновку! І сьогоднi вiн блискуче пiдтвердився. Доведеться вам визнати, мiстере Голмс, що цього разу ми вас обскакали.

– Судячи з вашого вигляду, сталося щось надзвичайне.

Лестрейд знов реготнув.

– Ви, як i всi, не любите програвати, мiстере Голмс! Але що вдiеш, людина не може завжди все передбачити, еге ж, докторе Ватсон? Будь ласка, пiдiйдiть сюди, джентльмени, сподiваюся, що зможу надати вам беззаперечний доказ провини Мак-Фарлейна. – Детектив повiв нас коридором у темний передпокiй. – Скоiвши злочин, молодий Мак-Фарлейн зайшов сюди за своiм капелюхом. А тепер погляньте!

Вiн театральним жестом запалив сiрника, i ми побачили на бiлiй стiнi темну пляму кровi. Лестрейд пiдняв сiрника ближче – це виявилася не просто пляма, а чiткий вiдбиток великого пальця.

– Придивiться до нього в лупу, мiстере Голмс!

– Зараз.

– Ви ж знаете, що в усьому свiтi не знайдеться двох однакових вiдбиткiв пальцiв?

– Щось таке чув.

– Тодi чи не були б ви такi люб’язнi звiрити цей вiдбиток iз вiдбитком великого пальця правоi руки Мак-Фарлейна, який зняли сьогоднi вранцi за моiм наказом?

Вiн простягнув нам шматочок воску. І без лупи було ясно, що обидва – вiдбитки одного пальця. Я збагнув, що нашому клiенту кiнець.

– Усе ясно, – заявив Лестрейд.

– Авжеж, усе, – мимоволi вирвалося у мене.

– Ясно, як день, – докинув i Голмс.

Почувши несподiванi нотки в його голосi, я пiдняв голову. Обличчя Голмса мене вразило. Воно тремтiло вiд ледве стримуваного смiху, очi виблискували. Раптом я побачив, що мiй товариш ледь опановуе себе, щоб не розреготатися.

– Ви тiльки подумайте! – нарештi сказав вiн. – Нiхто не здогадаеться. Яка, проте, оманлива зовнiшнiсть! Який гарний юнак! Урок нам, аби надалi не занадто покладалися на власнi враження, чи не так, Лестрейде?

– Саме так, мiстере Голмс. Зайва самовпевненiсть лише шкодить, – запевнив той.

Нахабство цього чоловiка перейшло всi межi, але заперечити йому було нiчого.

– Яке дбайливе провидiння! Це ж треба було, щоб, знiмаючи капелюха з гачка, цей юнак притиснув до стiни великий палець правоi руки! Який природний рух, можна лише собi уявити!

Зовнi Голмс був повнiстю спокiйний, але все його тiло напружилося, як пружина, вiд стримуваного хвилювання.

– До речi, Лестрейде, хто мав честь зробити це чудове вiдкриття?

– Економка. Вона вказала на пляму констеблевi, котрий чергував уночi.

– А де був констебль?

– На своему посту в спальнi, де й сталося вбивство. Наглядав, аби нiхто нiчого не чiпав.

– Чому ж полiцiя не помiтила цей вiдбиток учора?

– Ми не мали особливих причин оглядати передпокiй настiльки ретельно. У такому мiсцi не вiдразу й помiтиш, самi бачите.

– Так-так, зрозумiло. У вас, звiсно, немае сумнiвiв, що вiдбиток був тут i вчора?

Лестрейд поглянув на Голмса, як на людину, що несповна розуму. Зiзнаюся, веселий вигляд мого приятеля та його безглузде запитання спантеличили й мене.

– Ви що ж, вважаете, що Мак-Фарлейн вийшов серед ночi з в’язницi зумисне для того, щоб залишити ще один доказ проти себе? – спитав Лестрейд. – У всьому свiтi не знайдете кримiналiста, котрий заперечив би, що це вiдбиток великого пальця правоi руки Мак-Фарлейна й нiкого iншого.

– У цьому немае жодних сумнiвiв.

– То чого ви ще хочете? Я дивлюся на речi тверезо, мiстере Голмс, менi важливi факти. Маю факти – роблю висновки. Якщо я вам ще буду потрiбен, знайдете мене у вiтальнi, я йду писати звiт.

До Голмса вже повернулася його звична незворушнiсть, хоча менi здавалося, що в його очах усе ще мерехтять веселi iскринки.

– Незаперечний доказ, чи не так, Ватсоне? – звернувся вiн до мене. – Однак саме йому Мак-Фарлейн буде зобов’язаний своiм порятунком.

– Яке щастя! – радiсно вигукнув я. – А я вже боявся, що все пропало.

– Пропало? Такий висновок був би дещо передчасним, любий Ватсоне. Рiч у тiм, що доказ, якому наш колега Лестрейд надае такого великого значення, мае справдi серйозну ваду.

– Жартуете, Голмсе! Яку ж?

– Учора, коли я оглядав передпокiй, вiдбитка тут не було. А тепер, Ватсоне, погрiемося трiшки на сонечку.

Украй здивований, але з певною надiею в серцi я спустився за своiм товаришем до саду. Голмс обiйшов навколо будинку, уважно його вивчаючи. Потiм ми повернулися й оглянули всi кiмнати вiд пiдвалу до горища. Половина кiмнат стояла без меблiв, але детектив уважно дослiдив i iх. У коридорi другого поверху, куди виходили дверi трьох порожнiх спалень, на нього знову напали веселощi.

– Випадок i справдi незвичайний, Ватсоне, – тiшився вiн. – Мабуть, час просвiтити нашого приятеля Лестрейда. Вiн трохи позловтiшався на наш рахунок. Тепер настала наша черга, якщо я правильно розв’язав загадку. Здаеться, я знаю, що треба зробити… Авжеж, саме так!

Коли ми зайшли до вiтальнi, iнспектор Скотленд-Ярду все ще сидiв там i писав.

– Пишете звiт? – спитав його Голмс.

– Так.

– Боюся, передчасно. Розслiдування ще не закiнчилося.

Лестрейд занадто добре знав мого приятеля, щоб пропустити його слова повз вуха. Вiн поклав ручку й iз цiкавiстю звiв свiй погляд на Шерлока.

– Що ви маете на увазi, мiстере Голмс?

– А те, що е важливий свiдок, котрого ви ще й не бачили.

– Можете його нам показати?

– Гадаю, що так.

– Тодi тягнiть його сюди.

– Зараз. Скiльки маете констеблiв?

– У будинку й надворi загалом трое.

– Чудово. А скажiть, вони всi хлопцi високi, дужi, а голос у них гучний?

– Звiсно, однак до чого тут iхнiй голос?

– Я допоможу вам це збагнути, i не лише це, – пообiцяв Голмс. – Будьте такi люб’язнi, покличте ваших людей, зараз i почнемо.

За п’ять хвилин трое полiсменiв стояли в передпокоi.

– У хлiвi е солома, – звернувся до них Голмс. – Будь ласка, принесiть два оберемки. Це допоможе нам роздобути свiдка, про котрого я згадував. Так, дякую. Сподiваюся, ви маете сiрники, Ватсоне. А тепер, мiстере Лестрейд, прошу всiх iти за мною.

Як я вже казав, на другому поверсi мiстився широкий коридор, куди виходили дверi з трьох порожнiх спалень. Ми пiшли в кiнець коридора, i Голмс розставив усiх по мiсцях. Полiсмени всмiхалися, Лестрейд витрiщався на мого приятеля. Здивування на його обличчi змiнилося очiкуванням, а очiкування – обуренням. Голмс стояв перед нами з виглядом фокусника, котрий зараз почне демонструвати дива.

– Будьте такi добрi, Лестрейде, пошлiть одного з ваших людей принести два вiдра води. Розкладiть солому на пiдлозi, ось тут, подалi вiд стiн. Ну ось, тепер усе готово.

Обличчя Лестрейда стало червоним, як буряк.

– Ви що ж, знущаетеся над нами, мiстере Шерлок Голмс? – не витримав вiн. – Якщо щось знаете, то скажiть по-людськи, нема чого влаштовувати цирк!

– Запевняю, Лестрейде, для всього, що роблю, я маю вагомi пiдстави. Ви, мабуть, пам’ятаете, що трохи посмiялися надi мною сьогоднi вранцi, коли удача всмiхалася вам, тому не гнiвайтеся за цю невеличку театральну виставу. Прошу, Ватсоне, вiдчинiть це вiкно та пiднесiть сiрник до соломи. Ось сюди.

Я так i зробив. Вiтер увiрвався у вiкно, суха солома спалахнула та затрiщала, коридор наповнився сiрим димом.

– Тепер, Лестрейде, чекатимемо свiдка. Ага, друзi, лементуйте: «Пожежа!» Ну, раз, два, три…

– Пожежа! – заверещали ми щосили.

– Дякую. Ще раз будь ласка.

– Пожежа!!! Горимо!

– Ще раз, джентльмени, всi разом.

– Пожежа!!!

Лемент наш було чутно, мабуть, в усьому Норвудi. І тут сталося те, чого нiхто не очiкував. У дальньому кiнцi коридора, де, як ми всi думали, була глуха стiна, раптом прочинилися дверi, i звiдти вистрибнув, як заець iз нори, маленький миршавий чоловiчок.

– Чудово, – сказав Голмс iз холодною iнтонацiею. – Ватсоне, вiдро води на солому. Годi! Лестрейде, дозвольте представити вам нашого головного свiдка, мiстера Джонаса Олдейкра.

Лестрейд сторопiв i витрiщився на худого чоловiчка, який мружився вiд яскравого свiтла та диму, позираючи то на нас, то на тлiючу солому. У нього було дуже неприемне обличчя – хитре, зле, хиже, iз метушливими сiрими очима та бляклими вiями.

– Що ж це означае?! – нарештi гаркнув Лестрейд. – Ви що робили там увесь цей час, га?

Олдейкр знiяковiло захихотiв i зiщулився пiд спопеляючим поглядом грiзного детектива.

– Нiчого поганого…

– Нiчого поганого?! Ви зробили все, щоб невинну людину повiсили на шибеницi! Якби не цей джентльмен, вам би це вдалося!

Чоловiчок замахав руками:

– Що ви, сер, що ви, я просто хотiв пожартувати…

– Пожартувати?! Зате ми з вами жартувати не будемо! Вiдведiть його у вiтальню та тримайте там до мого приходу. Мiстере Голмс, – продовжував вiн, коли полiсмени пiшли, – я не мiг говорити при пiдлеглих, але зараз скажу, i нехай доктор Ватсон також чуе: ви вчинили диво! Хоча й не розумiю, як вам це вдалося. Ви врятували життя невиннiй людинi та запобiгли жахливому скандалу, котрий зруйнував би мою кар’еру.

Голмс iз усмiшкою поплескав Лестрейда по плечу.

– Замiсть зруйнованоi кар’ери – блискучий успiх! Вас чекае не ганьба, а слава. Вiдкоригуйте трохи звiт, i всi побачать, як важко одурити iнспектора Лестрейда.

– Ви не хочете, щоби згадувалося ваше iм’я?

– У жодному разi. Нагородою для мене е сама робота. Можливо, i менi колись вiддадуть належне, якщо я дозволю моему старанному бiографу взятися за перо. Як ви гадаете, Ватсоне? Але огляньмо нору, де ховався пацюк.

Заштукатурена фанерна перегородка з майстерно прихованими в нiй дверима вiдгороджувала вiд торцевоi стiни клiтку довжиною в шiсть футiв, куди денне свiтло проникало крiзь щiлини мiж балками пiд дахом. Усерединi стояли стiл, крiсло та лiжко, був запас води, iжа, кiлька книг, якiсь папери.

– Ось що означае – бути будiвничим, – зауважив Голмс, виходячи в коридор. – Нiхто не знав про цей притулок, крiм, звiсно, його економки. До речi, Лестрейде, я б порадив вам, не гаючи часу, додати i ii до своеi здобичi.

– Я негайно це зроблю, мiстере Голмс. Розкажiть лише, як ви дiзналися про сховок?

– Я припустив, що «вбитий» ховаеться десь у будинку. Вимiрявши кроками коридор другого поверху, я побачив, що вiн на шiсть футiв коротший за нижнiй. Ясно, що сховок мiг бути лише там. Я був упевнений, що вiн не витримае, почувши крики: «Пожежа! Горимо!» Певна рiч, можна було просто увiйти туди й заарештувати пройдисвiта, але менi хотiлося трохи побавитися. Нехай вiн сам вийде на свiт Божий. Крiм цього, я прагнув трохи помститися за вашi ранковi глузування.

– Вам це блискуче вдалося, мiстере Голмс. Але як ви взагалi здогадалися, що вiн у будинку?

– За вiдбитком пальця, Лестрейде. Пригадуете, як ви сказали: «Все ясно!»? Все було справдi ясно. Напередоднi вiдбитка не було – у цьому я був упевнений. Як ви могли помiтити, деталi мають для мене велике значення. Ранiше я ретельно оглянув весь передпокiй i достеменно знав, що стiна була чиста. Отже, вiдбиток з’явився вночi.

– Але як?

– Дуже просто. Коли Олдейкр iз Мак-Фарлейном розбирали папери, Джонас Олдейкр мiг пiдсунути юнаковi конверт, а той, запечатуючи його, натиснув на м’який сургуч великим пальцем. Вiн мiг зробити це мимоволi й одразу забути. А може, Олдейкр i не пiдсовував, а все вийшло якось само собою, i вiн сам не очiкував, що вiдбиток може знадобитися. Але потiм, сидячи у своiй норi та мiркуючи, вiн зрозумiв, що за допомогою вiдбитка можна сфабрикувати незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А вже зняти восковий злiпок iз сургучевоi печатки, вколоти палець голкою, вичавити на вiск кiлька крапель кровi i прикласти до стiни в передпокоi – власною рукою чи рукою домовпорядницi було зовсiм не важко. Б’юся об заклад, серед паперiв, якi прихопив iз собою у сховок наш самiтник, ви знайдете й конверт iз вiдбитком великого пальця на сургучевiй печатцi.

– Дивовижно! – вигукнув Лестрейд. – Чудово! Ось тепер усе справдi ясно, як день. Але навiщо йому знадобилася вся ця iнсценiзацiя, мiстере Голмс?

Я розважався, дивлячись на детектива: зараз перед нами був не зарозумiлий переможець, а боязкий шанобливий учень.

– Це зовсiм нескладно. Джентльмен, котрий чекае нас унизу, мае злiсний, жорстокий i мстивий характер. Ви знаете, що вiн колись пропонував замiжжя матерi Мак-Фарлейна й отримав вiдкоша? Не знаете, звiсно! Я ж казав, що спочатку треба було iхати до Блекгiта, а вже потiм до Норвуда… Вiн не пробачив образи, адже саме так сприйняв вiдмову, i все життя його хитрий, пiдступний розум виношував план помсти. Останнi рiк-два справи його похитнулися, ймовiрно, через таемнi спекуляцii. Й одного чудового дня вiн зрозумiв, що не вийде сухим iз води. Тодi й вирiшив одурити своiх кредиторiв i виписав кiлька чекiв на значнi суми на iм’я такого собi мiстера Корнелiуса, котрим, на мою думку, i е Олдейкр. Я ще не встиг встановити долю чекiв, але не сумнiваюся, що вони переказанi на iм’я цього Корнелiуса в якесь провiнцiйне мiстечко, куди Олдейкр, котрий веде подвiйне життя, час вiд часу приiжджав. Задум його загалом, як менi здаеться, такий: зникнути, з’явитися деiнде пiд iншим iм’ям, отримати грошi та почати нове життя. Вiн вирiшив одночасно втекти вiд кредиторiв i помститися. Бездоганна, неперевершена за своею жорстокiстю помста! Його, нещасного старого, вбивае з корисливих мотивiв единий син його колишньоi коханоi. Вигадано й реалiзовано майстерно. Мотив убивства – заповiт, таемний нiчний вiзит, про який не знають навiть батьки, «забутий» цiпок, плями кровi, обгорiлi останки якоiсь iстоти, гудзики в попелi – усе, як у книжцi пишуть. Цей павук сплiв павутину, що мала знищити Мак-Фарлейна. Я, у будь-якому разi, ще двi години тому не знав, як його врятувати. Але Олдейкру забракло почуття мiри – чесноти, необхiдноi справжньому митцю. Йому захотiлося покращити й так уже досконалий витвiр. Сильнiше затягнути мотузку на шиi нещасноi жертви. Цим усе й зiпсував. Ходiмо, Лестрейде, донизу. Хочу в нього щось спитати.

Олдейкр сидiв у своiй вiтальнi, обабiч його крiсла стояли правоохоронцi.

– Шановнi джентльмени, це був усього лише жарт, – скиглив вiн благально, не зупиняючись. – Запевняю, сер, я сховався тiльки потiм, аби поглянути, як моi друзi реагуватимуть на мое зникнення. Ви ж чудово розумiете, я б нiколи не дозволив, щоб iз бiдним Мак-Фарлейном щось сталося.

– А це вже вирiшуватиме суд, – проголосив Лестрейд. – А поки що ви заарештованi за звинуваченням у змовi та спробi навмисного вбивства.

– Що стосуеться ваших кредиторiв – то вони, ймовiрно, зажадають конфiскацii банкiвського рахунку мiстера Корнелiуса, – додав Голмс.

Чоловiчок сiпнувся й злiсним поглядом вп’явся в Голмса.

– Бачу, що багато чим вам зобов’язаний, – прошипiв вiн. – Колись я з вами ще порахуюся.

Голмс усмiхнувся.

– Боюся, що найближчим часом вам буде не до цього. До речi, що ви поклали в штабель разом iз старими штаньми? Здохлого собаку, кролiв чи ще щось? Не хочете казати? Як нелюб’язно з вашого боку! Гадаю, що пари кроликiв було досить. Будете писати про Норвудську справу, Ватсоне, – смiливо пишiть про кролiв. Істина десь поруч…




Пригода з чоловiчками в танцi


Упродовж багатьох годин Шерлок Голмс сидiв, зiгнувшись над скляною колбою, в якiй варилося щось винятково смердюче. Його голова була опущена на груди, i вiн здавався менi схожим на дивну цибату птаху з тьмяним сiрим пiр’ям i чорним чубчиком.

– Отже, Ватсоне, – озвався вiн несподiвано, – ви не маете намiру вкладати своi заощадження в пiвденноафриканськi цiннi папери?

Я аж сiпнувся вiд подиву, бо ще не звик до надзвичайних здiбностей Голмса, i це раптове вторгнення в найпотаемнiшi моi думки було для мене незбагненне.

– Але звiдки, до бiса, ви про це дiзналися? – спитав я.

Сищик обернувся на крiслi, тримаючи в руцi запалену пробiрку, i його глибоко посадженi очi радiсно заблистiли.

– Зiзнайтеся, Ватсоне, що ви цiлком збитi з пантелику, – сказав вiн.

– Зiзнаюся.

– Менi варто було б змусити вас написати про це на аркушi паперу та пiдписатися.

– Чому?

– Бо через п’ять хвилин ви скажете, що все це дуже просто.

– Упевнений, що нiколи цього не скажу.

– Бачте, любий мiй Ватсоне… – детектив закрiпив пробiрку на штативi й узявся читати менi лекцiю з виглядом професора, котрий звертаеться до аудиторii. – Не так уже й важко побудувати череду висновкiв, у якiй кожен наступний природно витiкае з попереднього. Якщо пiсля цього видалити всi помiжнi ланки та повiдомити слухачевi лише першу й останню, це справить приголомшливе, хоча i хибне враження. Пiсля того як я помiтив впадину мiж великим i вказiвним пальцями вашоi лiвоi руки, менi було зовсiм неважко зробити висновок, що ви не плануете вкладати свiй невеличкий капiтал у золотi копальнi.

– Але не бачу жодного зв’язку мiж цими двома обставинами!

– Охоче вiрю. Однак за кiлька хвилин я вам доведу, що такий зв’язок iснуе. Ось пропущенi ланки цього найпростiшого ланцюга: 1) коли вчора ввечерi ми повернулися з клубу, западина мiж вказiвним i великим пальцями на вашiй лiвiй руцi була забруднена крейдою; 2) щоразу, коли ви граете на бiльярдi, натираете цю впадину крейдою, щоб кий не ковзав у вашiй руцi; 3) ви граете на бiльярдi лише з Терстоном; 4) мiсяць тому ви менi сказали, що Терстон запропонував вам придбати до спiлки пiвденноафриканськi цiннi папери, якi надiйдуть у продаж через мiсяць; 5) ваша чекова книжка замкнена в шухлядi мого письмового столу, i ви не попросили у мене ключа; 6) ви не будете вкладати своi грошi в пiвденноафриканськi папери.

– До чого ж просто! – вигукнув я.

– Звiсно, – сказав сищик, злегка вражений, – будь-яка задача виявляеться дуже простою пiсля того, як вам ii розтлумачать. А ось вам завдання, ще не вирiшене. Поглянемо, любий Ватсоне, чи вам вдасться впоратися з ним.

Вiн узяв зi столу аркуш паперу, подав його менi та повернувся до свого хiмiчного аналiзу. Я з подивом побачив, що на аркушi накресленi якiсь безглуздi iероглiфи.

– Даруйте, Голмсе, але ж це малювала дитина! – вигукнув я.

– То ви так вважаете!

– Що ж це, якщо не так?

– Пан Гiлтон Кьюбiтт iз Рiдлiнг-Торп-Менору, що в Норфолку, якраз i хотiв би знати, що це таке. Цей маленький ребус вiн послав нам iз першою поштою, а сам виiхав сюди найближчим потягом. Чуете дзвiнок, Ватсоне? Це, ймовiрно, вiн.

На сходах пролунали важкi кроки, i за хвилину до нас зайшов високий рум’яний, чисто поголений джентльмен. По його ясних очах i квiтучих щоках вiдразу було видно, що його життя протiкае далеко вiд туманiв Бейкер-стрит. Здавалося, що вiн принiс iз собою подих мiцного, свiжого вiтру зi схiдного берега. Потиснувши нам руки, вiн уже зiбрався сiсти, як раптом його погляд упав на аркуш iз кумедними значками, який я тiльки-но розглядав i залишив на столi.

– Що ви про це думаете, пане Голмс? – поцiкавився вiн. – Менi розповiдали, що ви великий шанувальник усiляких таемничих випадкiв, тому вирiшив, що дивнiшого за це вам аж нiяк не знайти. Я вам заздалегiдь вислав цей папiрчик, аби дати вам час вивчити його до мого приiзду.

– Це справдi напрочуд цiкавий малюнок, – зауважив Шерлок. – З першого погляду його можна прийняти за дитячу витiвку. Хто, здавалося б, крiм дiтей, мiг намалювати цих крихiтних чоловiчкiв у танцi? Чому ви надали настiльки важливого значення такiй химернiй дрiбницi?

– Та я й не надав би цьому жодного значення, якби не дружина. Вона до смертi перелякалася. Нiчого не каже менi, але бачу в ii очах непiдробний жах. Ось чому я прийняв це так близько до серця.

Голмс узяв папiрчик, i сонячнi променi лягли на нього. Це був аркуш, вирваний iз нотатника. На ньому були накресленi олiвцем ось такi силуети:








Уважно розглянувши рисунок, Шерлок обережно згорнув його i сховав у гаманець.

– Ця справа обiцяе багато цiкавого та незвичайного, – зазначив вiн. – Ви вже дещо розповiли менi в своему листi, пане Гiлтон Кьюбiтт, але я був би вам вельми вдячний, якби ви люб’язно погодилися повторити свою розповiдь, аби дати можливiсть почути ii моему колезi, доктору Ватсону.

– Я кепський оповiдач, – сказав наш гiсть, нервово стискаючи та розтискаючи своi великi дужi руки. – Якщо в моiй оповiдцi вам щось видасться незрозумiлим, ставте менi, будь ласка, запитання. Почну з того, що торiк я одружився… Але мушу повiдомити, що хоч я й незаможний, наш рiд живе у Рiдлiнг-Торпi вже впродовж п’яти столiть i вважаеться найшляхетнiшою родиною в усьому графствi Норфолк. Минулого року я приiхав до Лондона на свята та зупинився в мебльованих кiмнатах на Рессел-сквер, тому що там зупинився Паркер, наш священик. У цих мебльованих кiмнатах жила молода американська ледi, ii прiзвище Патрик, Ілсi Патрик. Ми з нею заприятелювали. Не минуло й мiсяця, як я палко покохав ii. Ми нишком побралися i поiхали до мене до Норфолка.

Вам, ймовiрно, видаеться дивним, пане Голмс, що нащадок хорошого старовинного роду одружуеться з жiнкою, нiчого не знаючи про ii минуле та про ii сiм’ю. Але якби ви побачили ii та пiзнали, вам неважко було б мене збагнути. Вона була дуже щира зi мною, моя Ілсi, надала менi повну свободу вiдмовитися вiд шлюбу, якщо захочу. «У моему колишньому життi були дуже неприемнi знайомства, – казала вона, – i я хочу забути про них. Не бажаю повертатися до свого минулого, бо будь-який спогад завдае менi болю. Якщо ти зi мною одружишся, Гiлтоне, то поберешся з жiнкою, котра особисто нiчого ганебного не вчинила, але мусиш повiрити менi на слово та дозволити промовчати про все, що було зi мною до того, як стала твоею. Якщо ця умова видаеться тобi занадто важкою, повертайся до Норфолка та залиш менi провадити те самотне життя, яке я вела до зустрiчi з тобою».

Ілсi сказала менi це за день до весiлля. Я вiдповiв iй, що готовий скоритися ii бажанням, i дотримав свого слова. Тепер ми одруженi вже рiк i прожили його дуже щасливо. Але мiсяць тому, наприкiнцi червня, я помiтив першi ознаки наближення лиха. Моя дружина отримала листа з Америки – на конвертi була американська марка. Дружина зблiдла, як сметана, коли прочитала послання, та жбурнула його у вогонь. Жодного разу про нього не згадала, i я нiчого не питав, бо обiцянка е обiцянка. Але з цього часу вона жодноi митi не була спокiйна. У неi тепер завжди перелякане обличчя, i по всьому видно, що чогось очiкуе.

Тепер перейду до найдивнiшоi частини моеi iсторii. Десь тиждень тому, здаеться, у вiвторок, я побачив на одному з пiдвiконь чоловiчкiв у танцi, таких самих, як на цьому папiрчику. Вони були нашкрябанi крейдою. Я гадав, що iх намалював хлопчисько, який працював у стайнi, але вiн присягався, що нiчого про них не знае. Знаки з’явилися вночi. Я змив iх i випадково згадав про них у розмовi з Ілсi. На мiй подив, вона прийняла моi слова близько до серця та попросила, якщо я знову зауважу таких чоловiчкiв, дати iй поглянути на них. Упродовж тижня вони не з’являлися, але вчора вранцi я знайшов у садочку на сонячному годиннику цей аркуш. Я показав його Ілсi, i вона миттю втратила свiдомiсть. З того часу живе, як сновида, i ii очi постiйно сповненi жаху. Ось чому я написав вам листа, пане Голмс, i надiслав цей аркуш. Я не мiг звернутися до полiцii, бо там, без сумнiву, взяли б мене на кпини, а ви скажете менi, що робити. Не маю зайвих грошей, але якщо моiй дружинi загрожуе небезпека, я готовий витратити останнiй грiш, аби захистити ii.

Вiн був приемний, цей щирий велетень iз великими блакитними очима! Любов i вiдданiсть до дружини були написанi в кожнiй рисi його обличчя. Шерлок вислухав його iсторiю дуже уважно, а потiм задумався i довго мовчав.

– Чи не думаете ви, пане Кьюбiтт, – сказав вiн нарештi, – що найкраще було б вам звернутися безпосередньо до дружини i попросити ii подiлитися з вами своею таемницею?

Гiлтон Кьюбiтт похитав своею великою головою:

– Обiцянка е обiцянка, пане Голмс. Якщо Ілсi захоче, вона й сама менi все розкаже. Якщо ж не захоче, не стану насилу домагатися визнання. Але маю право все дiзнаватися самому, i я цим правом скористаюся.

– У такому разi я вiд щирого серця стану вам допомагати. Скажiть, чи не з’являлися по сусiдству з вами якiсь чужинцi?

– Нi.

– Наскiльки я втямив, ви живете в дуже глухому закутку. Поява будь-якого нового обличчя, ймовiрно, не може залишитися непомiченою.

– Якби якесь нове обличчя з’явилося в самому найближчому сусiдствi, я, звiсно, про нього почув би. Але неподалiк вiд нас е кiлька прибережних сiл iз хорошими пляжами, i селяни вiддають на час кiмнати мiщухам.

– У цих дивних рисунках безперечно закладений якийсь сенс. Але той напис, який ви менi прислали, такий короткий, що нiчого не можу з ним вдiяти, i тi факти, якi ви нам виклали, такi невизначенi, що важко зробити з них хоча б якийсь висновок. Менi здаеться, що вам краще повернутися до Норфолка й уважно стежити за всiм, що вiдбуваеться навколо. Як тiльки виявите десь нових чоловiчкiв у танцi, маете якнайретельнiше iх скопiювати. Який жаль, що ви не перемалювали тих, що були начерканi крейдою на пiдвiконнi! Розпитуйте про всiх незнайомцiв, котрi з’являються по сусiдству. Як тiльки помiтите щось нове, вiдразу приiжджайте до мене. Ось найкраща порада, яку можу вам дати, пане Гiлтон Кьюбiтт. Якщо знадобиться, я завжди готовий приiхати до вас i вiдвiдати ваш Норфолкський маеток.

Пiсля цього побачення Шерлок Голмс часто глибоко замислювався. Не раз я бачив, як вiн витягае з гаманця папiрчик i пильно розглядае намальованi на ньому кумеднi фiгурки. Однак тiльки через два тижнi вiн знову згадав при менi цю iсторiю. Коли я вже мав намiр iти, товариш раптом зупинив мене:

– Вам було б краще залишитися вдома, Ватсоне.

– Чому?

– Бо сьогоднi вранцi я отримав телеграму вiд Гiлтона Кьюбiтта. Пригадуете Гiлтона Кьюбiтта та його чоловiчкiв у танцi? Вiн плануе приiхати до Лондона на першу двадцять. Будь-якоi митi Гiлтон може бути тут. З його телеграми я второпав, що вiн мае якiсь надзвичайно важливi новини.

Чекати довелося недовго, позаяк наш норфолкський сквайр примчав iз вокзалу прямо до нас. Вигляд у нього був заклопотаний i пригнiчений. Гiсть поглянув на нас утомленими очима, а його чоло зорали зморшки.

– Ця iсторiя дiе менi на нерви, пане Голмс, – сказав вiн, безсило опускаючись на крiсло. – Огидний стан – вiдчувати, що ти з усiх бокiв оточений якимись невiдомими, невидимими людьми, котрi намагаються затягнути тебе в якусь бiду, але ще нестерпнiшим бачити при цьому, як день у день поступово вбивають твою дружину! Вона тане на моiх очах.

– Вона сказала вам хоча б щось?

– Нi, пане Голмс, нiчого не сказала. Бувають митi, коли iй, бiдоласi, як бачу, дуже хочеться все менi розповiсти, але бракуе рiшучостi. Я намагався iй допомогти, але менi це вдавалося настiльки незграбно, що лише вiдлякував ii. Вона часто в розмовi зi мною звертае на те, до якого старовинного роду ми належимо, як нас поважають у всьому графствi, як пишаемося своею незаплямованою честю, i я щоразу вiдчуваю, що iй хочеться ще щось додати, однак вона не домовляе i мовчить.

– А ви самi часом чогось не виявили?

– Я багато чого виявив, пане Голмс. Навiть привiз вам для дослiдження цiлу купу свiженьких чоловiчкiв у танцi. І найважливiше, я бачив того…

– Того, хто iх намалював?

– Атож, я бачив його за роботою. Але дозвольте розповiсти все за порядком. Повернувшись вiд вас, я наступного ж ранку знайшов нових чоловiчкiв у танцi. Вони були намальованi крейдою на чорних дерев’яних дверях комори, що стоiть бiля галявини. Цю споруду чудово видно з вiкон нашого будинку. Я iх усiх перемалював. Ось, маете.

Вiн витягнув аркуш паперу, розгорнув його i поклав на стiл. Ось якi iероглiфи були зображенi на ньому:








– Чудово! – вигукнув Голмс. – Прекрасно! Продовжуйте, будь ласка.

– Я перемалював чоловiчкiв, стер iх iз дверей, але через два днi з’явився новий напис. Ось вiн:








Голмс аж потер руки та засмiявся на радощах.

– Наш матерiал хутко розростаеться, – втiшився вiн.

– Через три днi на сонячному годиннику я виявив послання, написане на папiрцi. На ньому лежав камiнь. Ось воно. Як бачите, фiгурки там тi самi, що i в попередньому посланнi. Тодi я вирiшив пiдстерегти цього «художника». Взяв револьвера та зробив засiдку у своему кабiнетi, з вiкна якого видно i галявину, i садочок. Годинi о другiй ночi, сидячи бiля вiкна та споглядаючи на залитий мiсячним сяйвом сад, я почув у себе за спиною кроки й, обернувшись, побачив свою дружину в нiчнiй сорочцi. Вона благала мене лягти до лiжка. Я ж iй вiдверто сказав, що хочу переконатися, хто це займаеться такими дурнуватими витiвками. Дружина вiдповiла менi, що все це – безглуздий жарт, на який не варто звертати уваги.

«Якщо це так тебе дратуе, Гiлтоне, iдьмо помандрувати – ти i я, там нiхто не буде нас турбувати».

«Як! Дозволити якомусь жартiвнику вижити нас iз власноi оселi? – обурився я. – Та все графство буде над нами зловтiшатися!»

«Іди спати, – просила вона. – Побалакаемо про це вранцi».

Раптом ii обличчя так зблiдло, що я помiтив це навiть при свiтлi мiсяця, а пальцi жiнки вп’ялися менi в плече. Щось рухалося в тiнi комори. Я побачив, як з-за рогу виповз темний зiгнутий силует i присiв перед дверима. Схопивши револьвер, я рвонув уперед, але дружина судомно обiйняла мене та втримала на мiсцi. Я намагався ii вiдштовхнути, але жiнка вчепилася в мене ще вiдчайдушнiше. Нарештi менi вдалося вирватися, але коли я вiдчинив дверi i добiг до комори, та особа вже зникла. Втiм, залишивши слiди свого перебування, бо на дверях були намальованi чоловiчки в танцi. Я оббiг весь сад, але нiде нiкого не знайшов. Однак, як це не дивно, незнайомець безумовно перебував десь неподалiк, адже коли вранцi я знову оглянув дверi комори, пiд тим рядком, який я вже бачив, виявилося ще кiлька нових чоловiчкiв.

– Ви iх скопiювали?

– Аякже. Їх було зовсiм небагато. Ось вони.

Чоловiк показав нам ще один аркуш паперу. Новий танок мав такий вигляд:








– Скажiть, – спитав Голмс i по його очах я побачив, що вiн дуже розхвилювався, – цi чоловiчки були дописанi до попереднього напису чи намальованi окремо?

– Вони були намальованi на нижнiй панелi дверей.

– Чудово! Це для нас найважливiше, бо вселяе в мене надiю. Прошу, пане Гiлтон Кьюбiтт, продовжуйте вашу цiкаву розповiдь.

– Та нема що додати, пане Голмс, крiм того, що я дуже розсердився на дружину за те, що вона завадила менi спiймати цього негiдника, котрий сховався. Вона запевняла, що боялася за мене. Спочатку у мене виникла пiдозра, що боялася вона зовсiм не за мене, а за нього, позаяк не сумнiвався, що вона знае, хто це такий i що означають його дивнi сигнали. Але голос моеi дружини й ii погляд, пане Голмс, мають властивiсть розсiювати будь-якi пiдозри, i тепер я вже не сумнiваюся, що вона справдi боялася за мене… Ось i все, що сталося. А тепер чекаю вiд вас поради, що маю робити далi. Мене аж тягне сховати в кущах п’ять-шiсть наших сiльських парубкiв. Вони дали б йому такого прочухана, що назавжди залишив би нас у спокоi.

– Боюся, що настiльки складну справу не вилiкувати такими простими лiками, – сказав Голмс. – Скiльки часу ви можете пробути в Лондонi?

– Маю повернутися сьогоднi ж, бо не можу залишити дружину на нiч на самотi. Вона дуже нервувала i просила мене повернутися якнайскорiше.

– Мабуть, маете рацiю. Але якби ви могли залишитися, я через день або через два поiхав би разом iз вами. У будь-якому разi, залиште менi цi папiрчики. Незабаром я приiду до вас i, цiлком iмовiрно, проллю певне свiтло на цю справу.

Шерлок Голмс тримався зi своiм звичайним професiйним спокоем, але я так добре його знав, що бачив: вiн дуже схвильований. Заледве широка спина Гiлтона Кьюбiтта зникла за дверима, як мiй приятель кинувся до столу, розклав перед собою папiрцi з чоловiчками в танцi та заглибився в обчислення. Впродовж двох годин вiн заповнював сторiнку за сторiнкою цифрами та лiтерами. Ця робота так захопила його, що вiн, мабуть, зовсiм забув про мою присутнiсть. Коли справа ладналася, вiн починав наспiвувати та насвистувати, коли ж безпорадно розводив руками, то непорушно сидiв iз похмурим чолом i лупав очима. Нарештi сищик задоволено вигукнув, схопився з крiсла i заметушився по кiмнатi, потираючи руки. Потiм вiдправив довгу телеграму.

– Якщо менi дадуть вiдповiдь таку, як сподiваюся, ваша книжка, Ватсоне, збагатиться описом новоi пригоди, – мовив вiн. – Завтра, ймовiрно, ми з вами поiдемо до Норфолка й остаточно розкриемо таемницю, що додала нашому приятелю стiлькох неприемностей.

Зiзнаюся, що мене мучила цiкавiсть, але я знав, що Голмс любить давати пояснення лише тодi, коли сам вважае це за потрiбне, i терпляче чекав, коли вiн зволить подiлитися зi мною своiм вiдкриттям.

Але вiдповiдь на телеграму не прийшла. Впродовж двох днiв Голмс нетерпляче прислухався до кожного дзвiночка. Увечерi наступного дня ми отримали листа вiд Гiлтона Кьюбiтта. Вiн повiдомляв, що у нього все гаразд, лише на пiдставцi сонячного годинника сьогоднi вранцi з’явився найдовший напис. До листа додавалася точна його копiя. Ось вона:








Голмс зiгнувся над цим химерним малюнком i раптом, схопившись на ноги, зойкнув здивовано та сердито. Його заклопотане обличчя спохмурнiло.

– Ми дозволили цiй справi зайти надто далеко, – сказав вiн. – Якi потяги вирушають до Норт-Волшему ввечерi?

Я зазирнув у розклад. Останнiй потяг тiльки-но вiдiйшов.

– Доведеться ранiше поснiдати i iхати першим ранковим потягом, – зiтхнув Голмс. – Наша присутнiсть там украй необхiдна. Ага! Ось i телеграма, яку я чекав. Стривайте хвилиночку, панi Гадсон, можливо, нам знадобиться послати вiдповiдь. Нi, все йде так, як я i очiкував. Ця телеграма остаточно доводить, що ми не маемо права бiльше тримати пана Гiлтона Кьюбiтта в незнаннi про стан справ, бо наш недалекий норфолкський сквайр потрапив у винятково небезпечну павутину.

Переходячи до закiнчення цiеi похмуроi iсторii, яка здалася менi спочатку такою безглуздою та кумедною, я ще раз переживаю весь той жах, який менi довелося пережити тодi. Як би я хотiв мати можливiсть повiдомити читачам, що ця iсторiя скiнчилася щасливо для всiх! Але моя праця – точний лiтопис фактiв, тому змушений простежити аж до похмурого кiнця весь дивний ланцюг подiй, через якi за кiлька днiв про садибу Рiдлiнг-Торп-Менор загомонiла вся Англiя.

Не встигли ми зiйти в Норт-Волшемi та повiдомити, куди прямуемо, як до нас пiдбiг начальник станцii.

– Ви, мабуть, детективи з Лондона? – спитав вiн.

Шерлок поглянув на нього з неспокоем.

– Чому ви так вирiшили?

– Тому що iнспектор Мартiн iз Норвiчу тiльки-но проiхав. Чи, можливо, ви лiкарi? Вона ще жива. Може, ви ще встигнете ii врятувати… для шибеницi.

Голмс був похмурий i стурбований.

– Ми iдемо до Рiдлiнг-Торп-менору, – заявив вiн, – але нiчого не чули про те, що там сталося.

– Страшна справа! – заламав руки начальник станцii. – Їх обох постреляли: i пана Гiлтона Кьюбiтта, i його дружину. Вона вистрелила спочатку в нього, а потiм у себе. Так кажуть служницi. Вiн помер, а вона при смертi. Боже, найдавнiший рiд Норфолкського графства! Всi у нас його так поважали!

Не зронивши й слова, Голмс стрибнув в екiпаж i протягом всiеi семимильноi подорожi жодного разу не розтулив вуст. Не часто траплялося менi бачити товариша в такому похмурому настроi. Вiн i ранiше, протягом усiеi нашоi поiздки з Лондона, вiдчував якусь тривогу, й я вже з самого початку помiтив, iз яким неспокоем сищик переглядае вранiшнi газети. Але тепер, коли раптово сповнилися його найгiршi побоювання, детектив нiби закам’янiв вiд печалi. Сидiв, вiдкинувшись назад, занурений у важкi думи.

А тим часом ми проiжджали однiею з найцiкавiших мiсцин Англii. Все сучасне населення цього краю тулиться в негусто розкиданих хатинках, але на кожному кроцi над зеленою рiвниною здiймаються величезнi чотирикутнi банi церков, що свiдчить про колишню славу та колишне процвiтання староi схiдноi Англii.

Нарештi за зеленим урвищем з’явилася фiолетова смуга Нiмецького моря, i кучер держаком батога вказав нам на два гострi дахи, що стирчали з-за гущi дерев:

– Ось вам i Рiдлiнг-Торп-менор.

Коли ми пiд’iхали до будинку, я помiтив перед ним чорну комору, що стояла за тенiсним майданчиком, i сонячний годинник на п’едесталi. Верткий чоловiчок iз напомадженими вусами миттю зiстрибнув iз високого екiпажа. Це був iнспектор Мартiн iз Норфолкського полiцiйного управлiння. Вiн страшенно здивувався, почувши iм’я мого приятеля.

– Даруйте, пане Голмс, адже злочин було скоено о третiй годинi ранку! Яким же чином вам вдалося вiдразу дiзнатися про нього в Лондонi i прибути сюди одночасно зi мною?

– Я його передбачив. Їхав, щоб йому запобiгти.

– Отже, ви маете iнформацiю, якоi не маемо ми, бо загалом, здаеться, вони жили в мирi.

– У мене е лише та iнформацiя, яку я отримав вiд чоловiчкiв у танцi, – заявив Голмс. – Про це розповiм вам потiм. Я спiзнився: трагедiя сталася, менi не вдалося iй запобiгти… Ну що ж, нехай, у такому випадку, тi знання, якi маю, допоможуть горувати закону. Проведете слiдство спiльно зi мною чи волiете, щоб я дiяв на власну руку?

– Для мене велика честь працювати разом iз вами, пане Голмс, – захоплено вигукнув iнспектор.

– У такому разi я хотiв би, не гаючи часу, вислухати свiдкiв та оглянути мiсце, де було скоено злочин.

Інспектор Мартiн був настiльки тямущий, що дозволив моему приятелю дiяти по-своему. Сам вiн обмежився тим, що уважно спостерiгав за роботою Шерлока. Мiсцевий лiкар, сивобородий старигань, котрий саме вийшов iз кiмнати панi Гiлтон Кьюбiтт, повiдомив, що ii стан серйозний, але не безнадiйний. Проте до тями вона прийде, либонь, не скоро, позаяк куля зачепила мозок. На запитання, чи вона сама в себе вистрелила чи в неi вистрелив хтось iнший, медик не наважився дати певну вiдповiдь. У будь-якому разi, пострiл був зроблений iз дуже близькоi вiдстанi. У кiмнатi знайшли лише один револьвер, вистрелили два набоi. Пан Гiлтон Кьюбiтт убитий пострiлом прямо в серце. Можна було з однаковою ймовiрнiстю припустити i те, що чоловiк вистрелив спочатку в дружину, а потiм у себе, i те, що злочинницею була саме жiнка, адже револьвер лежав на пiдлозi на однаковiй вiдстанi вiд обох.

– Ви торкалися вбитого? – спитав Голмс.

– Нi. Ми лише пiдняли та перенесли ледi, бо не могли залишити ii пораненою на пiдлозi.

– Ви давно тут, лiкарю?

– З четвертоi години ранку.

– Приходив хтось, крiм вас?

– Авжеж, констебль.

– Ви щось тут совали?

– Нiчого.

– Ви вчинили мудро. Хто вас викликав?

– Покоiвка Сондерс.

– Вона першою здiйняла гвалт?

– Вона i панi Кiнг, куховарка.

– Де вони тепер?

– Вочевидь, на кухнi.

– У такому разi, почнiмо з того, що вислухаемо iхнi розповiдi.

Старовинна зала з високими вiкнами, облицьованими дубом, перетворили на кiмнату для допитiв. Голмс сiв у велике старомодне крiсло, його погляд був непохитний, а обличчя суворе. Я читав у його очах рiшучiсть присвятити, якщо знадобиться, все свое життя тому, щоб за чоловiка, котрого йому не вдалося врятувати, хоча б помститися. Наше дивне збiговисько, крiм мене, складалося з iнспектора Мартiна, старого сивобородого сiльського медика та тупуватого сiльського полiсмена.

Свiдчення обох жiнок були надзвичайно ретельнi. Їх розбудив звук пострiлу, за хвилину почули другий пострiл. Вони спали в сумiжних кiмнатах, i панi Кiнг кинулася до Сондерс. Сходами вони спустилися разом. Дверi кабiнету були вiдчиненi, свiчка горiла на столi. Їхнiй господар лежав посеред кiмнати долiлиць. Вiн був мертвий. Бiля вiкна корчилася його дружина, притулившись головою до стiни. Їi рана була жахлива – кров залила половину обличчя. Вона хекала, але нiчого не могла сказати. У коридорi i в кiмнатi стояв дим i смердiло порохом. Вiкно було зачинене на засувку зсередини, обидвi жiнки у цьому були впевненi. Вони вiдразу ж викликали лiкаря i полiцiю. Потiм, за допомогою конюха i хлопчика, який працюе на стайнi, вiднесли свою поранену господиню до ii покою. На жiнцi була сукня, на ii чоловiковi – халат, одягнений поверх нiчноi сорочки. Мiж чоловiком i дружиною нiколи не виникало сварок. Їх всi вважали дуже милим подружжям.

Ось найголовнiшi свiдчення слуг. Вiдповiдаючи iнспектору Мартiну, обидвi жiнки заявили, що всi дверi були замкненi зсередини i що нiкому не вдалося б вислизнути з обiйстя. Вiдповiдаючи Голмсовi, обидвi згадали, що вiдчули запах пороху, як тiльки вибiгли зi своiх кiмнат на другому поверсi.

– Раджу вам звернути якнайсерйознiшу увагу на цей факт, – порадив Голмс iнспектору Мартiну. – А тепер, вважаю, що нам краще приступити до огляду кiмнати, в якiй був скоений злочин.

Кабiнет виявився зовсiм тiсним. Його три стiни займали книжковi полицi, а письмовий стiл стояв бiля вiкна, що виходило в садочок. Нашу увагу насамперед прикувало важке тiло нещасного сквайра, розпростерте на пiдлозi. Безлад у його одязi свiдчив про те, що вiн поспiшно схопився з лiжка. Куля пробила чоловiковi серце i застрягла в тiлi. Нещасний помер миттево i безболiсно. Нi на його халатi, нi на його руках не вдалося виявити жодних слiдiв пороху. Сiльський лiкар стверджував, що у панi Кьюбiтт були плями пороху на обличчi, але не на руках.

– Вiдсутнiсть плям на руках нiчого не доводить, але iхня присутнiсть доводить усе, – пояснив Голмс. – Якщо тiльки порох, бува, не висиплеться з неохайно наладованого набою, ви не забрудните рук, скiльки б не стрiляли… Тепер можна забрати й тiло пана Кьюбiтта. Вам, лiкарю, ймовiрно, не вдалося знайти кулю, яка поранила ледi?

– Для цього довелося б зробити серйозну операцiю. Але в револьверi залишилося ще чотири заряди. Пострiлiв було два, ран – також двi, отже, встановити долю кожноi кулi неважко.

– Це так тiльки здаеться, – зауважив Голмс. – Будьте люб’язнi, встановiть долю он тiеi кулi, яка пробила край вiконноi рами.

Вiн раптом обернувся i своiм довгим, тонким пальцем вказав на отвiр у нижнiй перекладинi вiконноi рами.

– Трясця! – вигукнув iнспектор. – Як вам вдалося це знайти?

– Знайшов, бо шукав.

– Дивно! – сказав сiльський лiкар. – Маете рацiю, сер: отже, був i третiй пострiл, вiдтак був i хтось третiй. Але хто ж вiн такий i куди подiвся?

– На це запитання i спробуемо зараз вiдповiсти, – сказав Шерлок Голмс. – Якщо пригадуете, iнспекторе Мартiн, коли служницi заявили, що, вибiгши з своiх кiмнат, вiдразу ж вiдчули запах пороху, я вам сказав, що на це потрiбно звернути увагу.

– Пригадую, сер. Але, зiзнаюся, що не цiлком вловив вашу думку.

– Це й е доказом того, що i дверi, i вiкно були розчахнутi навстiж. В iншому випадку запах пороху не поширився б iз такою швидкiстю по всьому будинку. Тiльки протяг мiг занести запах аж так далеко. У цiй кiмнатi були вiдчиненi i дверi, i вiкно, але на дуже короткий час.

– Чому ж на короткий час?

– Тому що, погляньте самi, ця свiчка не оплила стеарином.

– Так-так! – видихнув iнспектор.

– Переконавшись, що вiкно пiд час трагедii було вiдчинене, я дiйшов висновку, що в цiй трагедii був третiй учасник, котрий стовбичив зовнi та вистрелив у вiкно. Натомiсть пострiл, спрямований у цього третього, мiг потрапити у вiконну раму. Я поглянув i справдi знайшов там слiд вiд кулi.

– Але яким чином вiкно виявилося зачиненим?

– Його, безумовно, зачинила жiнка i зробила це iнстинктивно… Але що ж це? Га!

На столi кабiнету лежала жiноча торбинка – святковий клатч iз крокодилячоi шкiри, оздоблений срiблом. Голмс розкрив торбинку i витрусив ii вмiст на стiл. Усерединi виявилося двадцять п’ятдесятифунтових банкнотiв, перев’язаних стрiчкою, i бiльше нiчого.

– Вiзьмiть, це буде фiгурувати на судi, – Шерлок передав iнспектору клатч iз усiм вмiстом. – Тепер треба з’ясувати, кому призначалася третя куля. Судячи з отвору в вiконнiй рамi, стрiляли зсередини. Я хотiв би знову перебалакати з панi Кiнг, куховаркою… Ви сказали, панi Кiнг, що вас розбудив гучний пострiл. Ви хотiли цим сказати, що перший пострiл був гучнiшим за другий?

– Я спала, сер, i тому менi важко щось сказати. Пострiл здався менi дуже гучним, сер.

– А чи не думаете ви, що це були два пострiли, що пролунали майже водночас?

– Не можу бути в цьому певною, сер.

– А я переконаний, що так i було. Далебi, iнспекторе Мартiн, у цiй кiмнатi ми бiльше нiчого не дiзнаемося. Якщо згоднi пiти за мною, подамося в садочок i поглянемо, чи немае там чогось цiкавого.

Якраз пiд вiкном кабiнету виявилася квiткова клумба. Пiдiйшовши до неi, ми гучно скрикнули. Квiти були витоптанi, на м’якiй землi чiтко закарбувалися слiди нiг. То були великi чоловiчi слiди з дуже довгими та гострими носаками. Голмс нишпорив у травi та листi, як мисливський хорт, що шукае поранену птицю. Раптом вiн радiсно вигукнув, нагнувся та пiдняв iз землi маленький мiдний цилiндрик.

– Я так i думав! – заявив вiн. – Ось i третя гiльза. Менi здаеться, iнспекторе Мартiн, що слiдство майже скiнчилося.

На обличчi провiнцiйного iнспектора закарбувався подив: вiн явно захоплювався швидкiстю та майстернiстю роботи Голмса. Спершу пробував було вiдстоювати свою власну думку, але скоро так захопився Шерлоком, що повнiстю скорився йому.

– Кого ж ви пiдозрюете? – поцiкавився вiн.

– Повiдомлю пiзнiше. У цiй справi е кiлька пунктiв, якi я ще не в змозi пояснити. Я в своiх вiдкриттях зайшов уже так далеко, що буде розумнiше, якщо зачекаю ще трохи, а потiм поясню все гамузом.

– Як вважаете за потрiбне, пане Голмс, лише б убивця вiд нас не втiк.

– У мене немае нi найменшого намiру приховувати вiд вас хоча б щось, просто неможливо в розпал справи гаяти час на довгi та докладнi пояснення. Всi нитки цього злочину я маю в руках. Якщо навiть ледi нiколи не очуняе, нам вдасться вiдновити всi подii цiеi ночi та домогтися правосуддя. Насамперед я хотiв би дiзнатися, чи немае десь неподалiк заiзду пiд назвою «Елридж».

Слуг пiддали перехресному допиту, але нiхто з них не чув про такий готель. Тiльки хлопчисько, який працював на стайнi, раптом згадав, що за кiлька миль звiдси, неподалiк вiд Іст-Рестону, живе селянин, прiзвище котрого Елридж.

– Його ферма лежить осторонь вiд iнших?

– Далеко вiд iнших, сер.

– І ймовiрно, там ще не чули про те, що сталося тут сьогоднi вночi?

– Либонь, не чули, сер.

Голмс задумався, i раптом лукава посмiшка з’явилася на його обличчi.

– Сiдлай коня, мiй хлопчику! – звелiв вiн. – Хочу попросити тебе завезти записку на ферму Елриджа.

Сищик витягнув iз кишенi кiлька папiрцiв iз чоловiчками в танцi. Сiвши за стiл у кабiнетi, вiн розклав iх перед собою та занурився у роботу. Нарештi вручив хлопчику записку та наказав передати ii безпосередньо тому, кому вона адресована, i при цьому в жодному разi не вiдповiдати на якiсь запитання. Адресу на записцi менi вдалося розгледiти – вона була написана нерiвним, неправильним почерком, анiтрохи не схожим на звичний чiткий почерк Голмса. Записка було адресована пану Абу Слейну, ферма Елриджа, Іст-Рестон у Норфолку.

– Менi здаеться, iнспекторе, – зауважив Голмс, – що вам доведеться викликати телеграфом конвой, бо якщо моi гiпотези слушнi, вам доведеться доправити до в’язницi графства надзвичайно небезпечного злочинця. Хлопчик, якого я посилаю iз запискою, може заодно вiдправити i вашу телеграму. Ми повернемося до мiста пообiднiм потягом, Ватсоне, оскiльки сьогоднi ввечерi менi ще треба буде закiнчити один цiкавий хiмiчний аналiз. А справа, яка привела нас сюди, швидко наближаеться до розв’язки.

Коли хлопчик iз запискою поскакав, Шерлок Голмс закликав слуг. Вiн наказав кожного чоловiка, хто з’явиться в оселi та забажае бачити панi Гiлтон Кьюбiтт, негайно вести до вiтальнi, не повiдомляючи йому про те, що тут сталося. Вiн наполегливо зажадав якнайточнiшого виконання цього наказу. Потiм вирушив до вiтальнi та додав, що все тепер дiятиметься без нашоi участi, а нам залишаеться лише сидiти i чекати, що за дичина втрапить у нашi сiтi. Лiкар подався до своiх пацiентiв. З Голмсом залишилися лише iнспектор i я.

– Я допоможу вам згаяти цю годину цiкаво та корисно, – запропонував сищик-аматор, пiдсунув свое крiсло до столу та розклав перед собою безлiч рiзних папiрцiв iз зображенням чоловiчкiв у танцi. – Перед вами, друже Ватсон, менi необхiдно загладити свою провину: я надто довго дратував вашу цiкавiсть. Для вас же, iнспекторе, вся ця справа стане чудовим професiйним уроком. Передусiм маю вам розповiсти про своi зустрiчi з паном Гiлтоном Кьюбiттом на Бейкер-стрит.

І вiн коротко виклав iнспектору те, що ми й так знаемо.

– Ось передi мною цi кумеднi малюнки, якi могли б викликати посмiшку, якби не виявилися провiсниками такоi страшноi трагедii. Я чудово знаю всi типи тайнопису i сам е автором науковоi працi, в якiй проаналiзував сто шiстдесят рiзних шифрiв, однак змушений зiзнатися, що цей для мене повна несподiванка. Мета винахiдника цiеi системи полягала, вочевидь, у тому, щоб приховати, що цi значки е письменами, i видати iх за дитячi малюнки. Але кожен, хто здогадаеться, що цi значки вiдповiдають лiтерам, без особливих зусиль розгадае iх, якщо скористаеться визнаними правилами дешифрування. Перша записка була така коротка, що дала менi можливiсть зробити лише один правдоподiбний висновок, що виявився згодом правильним. Маю на увазi прапорцi. Їх використовують лише для того, щоб вiдзначати кiнцi окремих слiв. Бiльше нiчого з першоi записки я встановити не мiг. Був потрiбен свiжий матерiал. Вiдвiдавши мене вдруге, пан Гiлтон Кьюбiтт передав менi три новi записки, з яких остання, цiлком iмовiрно, мiстила лише одне слово, адже в нiй не було прапорцiв. Двi iншi записки починалися, без сумнiву, з одного i того ж слова з чотирьох лiтер. Ось iз цього:








Як бачите, воно закiнчуеться тiеi ж лiтерою, що i починаеться. Тут мене осiнила щаслива думка. Листи зазвичай починаються з iменi того, кому лист адресовано. Той, хто писав панi Кьюбiтт цi послання, був безумовно близько з нею знайомий. Цiлком природно, що вiн називае ii просто по iменi. А iм’я ii складаеться з чотирьох букв i закiнчуеться тiеi ж буквою, який починаеться: звуть ii Ілсi. Таким чином я став власником трьох лiтер: І, Л i С.

Отже, в двох записках вiн звертаеться до панi Кьюбiтт на iм’я i, мабуть, чогось вимагае вiд неi. Чого ж вiн може вiд неi вимагати? Чи не хоче вiн, щоб вона прийшла кудись, де вiн мiг iз нею поспiлкуватися? Я звернувся до другого слова третьоi записки. Ось до цього:








У ньому сiм лiтер: третя буква й остання – І. Я припустив, що слово це «приходь», i вiдразу отримав ще сiм лiтер: П, Р, И, X, О, Д, Ь. Тодi звернувся до тiеi записки, яка складалася всього з одного слова. Як ви знаете, це слово з’явилося на дверях комори, на нижнiй панелi, збоку вiд попереднього напису. Я припустив, що воно е вiдповiддю i що його написала панi Кьюбiтт. Ось воно:








Пiдставивши в нього тi лiтери, якi вже знаемо, виходить:…i…о…и. Що б могла панi Кьюбiтт вiдповiсти на його прохання прийти? Раптом я здогадався. Вона вiдповiла: «Нiколи». Тепер я вже знав стiльки лiтер, що мiг повернутися до найпершоi записки. Ось вона:








Якщо пiдставити пiд цей напис вже вiдомi нам лiтери, можна прочитати…у…сл…н. Припустимо, що друге слово тут. У такому випадку, останне слово – Слейн. Це прiзвище, надзвичайно поширене в Америцi. Коротеньке слiвце з двох букв, що стоiть перед прiзвищем, вочевидь, iм’я. Яке ж iм’я може складатися з двох лiтер? В Америцi поширене iм’я Аб. Тепер залишаеться встановити тiльки перше слово фрази; воно складаеться всього з однiеi букви, i вiдгадати його неважко: це займенник я. Отже, в першому посланнi написано: «Я тут. Аб Слейн». Ну, а тепер вже е стiльки букв, що я без жодних зусиль можу прочитати i другу записку. У нiй написано: «Ілсi, я живу в Елриджа». Менi спало на думку, що «Елридж» – назва садиби або заiзду, в якому живе автор повiдомлень.

Інспектор Мартiн i я з величезною увагою вислухали докладний i чiткий звiт про те, яким чином мiй приятель розгадував таемницю чоловiчкiв у танцi.

– Що ж ви зробили далi, сер? – спитав iнспектор.

– Позаяк iм’я Аб вживаеться лише в Америцi й оскiльки вся справа почалася з того, що з Америки надiйшов лист, я мав усi пiдстави припустити, що цей Аб Слейн – американець. Крiм цього, я запiдозрив, що за всiм цим криеться якийсь злочин. Моя пiдозра виникла з того, що панi Кьюбiтт запекло приховувала вiд чоловiка свое минуле. Я послав телеграму у нью-йоркське полiцейське управлiння пану Вiлсону Гаргрiву, котрий не раз користувався моею поiнформованiстю лондонського злочинного свiту. Я спитав його, хто такий Аб Слейн. Вiн менi вiдповiв: «Найнебезпечнiший бандит у Чикаго». Того вечора, коли я отримав цю вiдповiдь, Гiлтон Кьюбiтт передав менi останне послання Слейна. Пiдставивши пiд нього вже знайомi лiтери, я отримав фразу:

«Ілсi готуйся до с…е…тi». Так я дiзнався лiтери м i р, якi досi менi не траплялися. «Ілсi, готуйся до смертi!» Мерзотник вiд прохань перейшов до погроз, а я знаю, що у чиказьких бандитiв слова не розходяться з дiлом. Тому вiдразу ж поквапився до Норфолка зi своiм приятелем i колегою, доктором Ватсоном, але, на жаль, ми прибули тодi, коли найгiрше вже сталося.

– Велика честь – разом iз вами розкрити злочин, – м’яко зауважив iнспектор. – Однак, сподiваюся, ви дозволите менi сказати вам кiлька вiдвертих слiв. Ви вiдповiдаете тiльки перед собою, а я вiдповiдаю перед своiм начальством. Якщо цей Аб Слейн, котрий живе в Елриджа, справдi вбивця й якщо вiн утече, поки я сиджу тут, менi буде непереливки.

– Вам нема потреби турбуватися: вiн не спробуе втекти.

– Звiдки ви взяли?

– Втекти – означае зiзнатися у своiй провинi.

– У такому разi, iдьмо i вiзьмiмо його.

– Вiн прийде сюди з хвилини на хвилину.

– З якого дива вiд сюди прийде?

– Бо я йому написав i попросив прийти.

– Все це дуже необачно, пане Голмс! Невже вiн прийде тому, що ви його попросили? Чи не легше припустити, що ваш лист викличе в ньому пiдозри i вiн спробуе втекти?

– Все залежить вiд того, як скласти лист, – зауважив Шерлок. – Якщо не помиляюся, цей джентльмен уже йде до нас власною персоною он тiею стежкою.

Дорiжкою, що провадила до будинку, прошкував якийсь чоловiк. Це був високий, вродливий, смаглявий чоловiк у сiрому костюмi та крислатому капелюсi, з чорною жорсткою бородою та великим хижим носом. На ходу вiн махав цiпком i крокував iз таким виглядом, нiби все навкруг належить йому. Нарештi пролунав гучний, упевнений дзвiнок.

– Раджу, джентльмени, – спокiйно зазначив Голмс, – сховатися за дверi. Коли маеш справу з такою людиною, треба бути вкрай обережним. Приготуйте кайданки, iнспекторе. А розмовляти з ним буду я.

Цiла хвилина минула в тишi – одна з тих, якi не забудеш нiколи. Потiм дверi вiдчинилися i наш гiсть зайшов до кiмнати. В одну мить Шерлок приставив револьвер до його чола, а Мартiн натягнув кайданки на його зап’ястя.

Все було зроблено так швидко та вправно, що наш бранець опинився в неволi ще до того, як помiтив нападникiв. Вiн якийсь час глипав то на одного, то на другого своiми блискучими чорними очиськами, а потiм гiрко засмiявся:

– Ну, джентльмени, цього разу ви мене спiймали! Тепер уже менi вiд вас не втекти… Однак мене викликала сюди листом панi Гiлтон Кьюбiтт… Нi, не кажiть менi, що вона з вами змовилася. Невже вона допомогла вам заманити мене в цю пастку?

– Панi Гiлтон Кьюбiтт важко поранена та перебувае на межi життя i смертi.

Вiн голосно зойкнув, i його лемент, сповнений горя, пронiсся по всьому будинку.

– Та ви з глузду з’iхали! – заверещав вiн люто. – Це вiн поранений, а не вона! Хiба у когось вистачило б духу поранити маленьку Ілсi? Я погрожував iй, хай Бог мене милуе, але не торкнувся б жодноi волосини на ii прекраснiй головi. Вiзьмiть своi слова назад, чуете, жевжику! Скажiть, що вона не поранена!

– Їi знайшли важко пораненою бiля свого мертвого чоловiка.

З глибоким стогоном вiн опустився на тапчан i затулив руками свое обличчя. Вiдтак мовчав аж п’ять хвилин. Потiм вiдтулив обличчя й озвався з холодним спокоем вiдчаю.

– Менi немае чого приховувати вiд вас, джентльмени, – сказав вiн. – Я стрiляв у нього, але i вiн стрiляв у мене. Отже, це не можна назвати вбивством. Якщо ж гадаете, що я спроможний поранити ту жiнку, отже, ви не знаете нi ii, нi мене. Жоден чоловiк нiколи не кохав жодноi жiнки так, як я ii. Я мав усi права на неi. Вона була менi призначена вже багато рокiв тому. На якiй пiдставi той англiець став помiж нас? Я першим отримав на неi права i вимагав лише того, що менi належиться.

– Вона розлучилася з вами, коли дiзналася, хто ви такий, – суворо сказав Голмс. – Вона втекла з Америки, щоб сховатися вiд вас, i вийшла в Англii замiж за поважну людину. Ви погрожували iй, переслiдували ii, намагалися змусити ii покинути чоловiка, котрого вона кохала та поважала, i втекти з вами… Але вона вас боялася та ненавидiла. Ви скiнчили тим, що вколошкали цього шляхетного чоловiка та довели його дружину до самогубства. Ось чого ви досягли, пане Слейн, i за це вам доведеться вiдповiсти.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=65250367) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения